Але знаю одне — він заволодів моєю душею.
— Але ж будь розсудлива… Хоч…
— Буду, поки стане сили… Але мені байдуже до суспільства, яке прирікає двох людей на муки лише за те, що вони одне одного люблять. Ненавидіти можна, — додала вона з гіркою усмішкою, — красти, вбивати — все, все можна, тільки не можна любити… Ах, мамо, коли я не маю рації, то чому ж Ісус Христос не казав людям: «Будьте розсудливі», а казав: «Любіть одне одного»?
Пані Місевичова мовчала, вражена вибухом, якого ніколи не сподівалась. Їй здавалось, що небо завалилось, коли з вуст цієї тихої голубки посипались слова, яких вона не чула, не читала, які їй самій не спадали на думку навіть під час тифозної гарячки.
Другого дня у неї був Жецький; він прийшов чимось заклопотаний, а коли стара розповіла йому про все, пішов додому зовсім пригноблений.
Бо якраз сьогодні опівдні трапився такий випадок.
В магазин до Шлангбаума прийшов… Марушевич і розмовляв з ним з годину. Інші продавці, почувши, що Шлангбаум має купувати магазин, одразу змінили до нього ставлення. Але Ігнац вирішив триматись незалежно і, як тільки Марушевич вийшов, одразу запитав:
— Пане Шлангбаум, які це у вас справи з отим негідником?
Але Шлангбаум уже набрався пихи і, випнувши нижню губу, відповів:
— Марушевич хоче позичити для барона грошей, а для себе хотів би якоїсь посади, бо в місті вже подейкують, що Вокульський передає мені свою торговельну спілку. Марушевич обіцяє мені, що барон з баронесою за те відвідуватимуть мій дім…
— І ви прийматимете таку відьму? — спитав Жецький.
— А чому б ні?.. Барон ходитиме до мене, а баронеса — до моєї жінки. В душі я демократ, але що я вдію з дурними людьми, коли, на їхню думку, вітальня з баронами та графами виглядає краще, ніж без них? Чого тільки не зробиш для зв’язків, пане Жецький.
— Поздоровляю.
— Ага, це ще не все… — додав Шлангбаум. — Марушевич казав, ніби по місту ходить чутка, що Стась узяв на утримання ту… як її… Ставську… Це правда, пане Жецький?
Старий продавець плюнув йому під ноги й повернувся до своєї конторки.
Надвечір він зайшов до пані Місевичової, щоб порадитись, і тут довідався від неї, що пані Ставська тільки тому не є коханкою Вокульського, що він цього не зажадав.
Жецький пішов від пані Місевичової зовсім збентежений. «Ну й нехай би була його коханкою, — казав він сам собі. — Подумаєш!.. Хіба мало поважних дам заводять шури-мури, та ще й з усякою поганню… Гірше те, що Вокульський зовсім про неї не думає. От у чому біда! Треба щось робити».
Але сам він не міг нічого вигадати і пішов за порадою до доктора Шумана.
Розділ одинадцятий
ЯКИМ ЧИНОМ ВІДКРИВАЮТЬСЯ ОЧІ
Доктор сидів біля лампи з зеленим абажуром і уважно переглядав купу якихось паперів.
— Що це, пане докторе, — спитав Жецький, — знов працюєте над волоссям?.. Ого, скільки цифр! Немов магазинні рахунки.
— Бо це таки й є рахунки з вашого магазину та з вашої торговельної спілки, — відказав Шуман.
— А відкіля вони у вас?
— А ось відкіля. Шлангбаум умовляє мене доручити йому мій капітал. А оскільки я вважаю, що краще мати шість тисяч річного прибутку, ніж чотири; то я й вирішив вислухати його пропозицію. Але я не люблю нічого робити наосліп, тому зажадав цифр. Ну, як я бачу, ми з ним договоримось.
Жецький був вражений.
— Ніколи б не подумав, — сказав він, — що ви зацікавитесь такими справами.
— Не цікавився, бо був дурний, — відказав доктор, здвигаючи плечима, — Вокульський на моїх очах нажив багатство. Шлангбаум наживає зараз, а я сиджу каменем на своїх мізерних копійках — і ні з місця. Хто не йде вперед, той відстає.
— Але наживати гроші — це не ваша спеціальність!
— Чому не моя? Не кожен може бути поетом або героєм, але кожен потребує грошей, — заперечив Шуман. — Гроші — це комора найблагороднішої сили в природі, сили людської праці. Це Сезам, перед яким відкриваються всі двері, чарівна скатерка, на якій завжди можна знайти обід, лампа Алладіна, яку треба тільки потерти — і матимеш усе, чого зажадаєш. Чарівні сади, розкішні замки, прекрасних королівен, вірних слуг і готових на самопожертву друзів — все це дістанеш за гроші.
Жецький прикусив губу.
— Не завжди ви були такої думки, — сказав він.
— Tempora mutantur et nos mutamur in illis[128], — спокійно відповів доктор. — Я десять років змарнував на вивчення волосся, витратив тисячу карбованців на видання брошури на сто сторінок і… ніяка собака не поцікавилась ні мною, ні брошурою. Що ж, спробую наступні десять років присвятити грошовим операціям і наперед певний, що мене любитимуть і поважатимуть. От тільки треба відкрити прийоми та завести екіпаж…