У батька є ще борги по векселях на кілька тисяч карбованців, і от ті векселі… розумієш… ті векселі хтось поскуповував… кілька днів тому, в кінці березня. Я гадаю, що це зробила Кшешовська…
— Яка гидота! — прошепотіла панна Ізабелла. — Але бог з нею… На сплату кількох тисяч карбованців вистачить мого сервізу та срібла.
— Безперечно, вони коштують більше, але хто тепер купить такі дорогі речі?
— В усякому разі, спробую, — схвильовано сказала панна Ізабелла. — Попрошу пані Мелітон, вона мені це влаштує…
— Але подумай, чи не шкода таких пракрасних фамільних речей?
Панна Ізабелла розсміялась.
— Ах, тьотю… виходить, я повинна вагатись, що продавати — себе чи сервіз?.. Бо на те, щоб у нас забрали меблі, я ніколи не погоджусь… Ах, ота Кшешовська! Скуповувати векселі… яка гидота!
— Ну, може, то й не вона.
— Значить, знайшовся якийсь новий ворог, ще гірший за неї.
— Може, це зробила тітка Гонората, — заспокоювала її графиня, — відкіля я знаю? Може, вона хоче допомогти Томашеві, а разом з тим дати йому відчути небезпеку. Ну, бувай здорова, кохана дитино, adieu[21].
На цьому закінчилась розмова польською мовою, так густо пересипана французькими фразами, що була схожа на подзьобане віспою обличчя.
Розділ шостий
ЯКИМ ЧИНОМ НА СТАРОМУ ОБРІЇ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ НОВІ ЛЮДИ
Початок квітня — перехідна пора між зимою і весною. Снігу вже нема, але зелень іще не з’явилась; дерева чорні, газони сірі, і небо сіре: воно схоже на мармур, помережаний срібними та золотавими прожилками.
Близько п’яти годин вечора. Панна Ізабелла сидить у своєму будуарі й, читає останній роман Золя «Une page d’amour»[22]. Читає неуважно, щохвилини підводить очі, поглядає в вікно й несвідомо відзначає, що гілля дерев чорне, а небо сіре. Знов читає, роздивляється по кабінету й напівсвідомо думає, що її оббиті голубою матерією меблі та голубий халатик немов посіріли, а фестони білої фіранки схожі на крижані бурульки. Потім забуває, про що тільки-но думала, й питає сама себе: «Про що я думала?.. Ага, про великоднє збирання пожертв…» І раптом у неї виникає бажання проїхатись в кареті й одночасно обурення проти неба — за те, що воно таке сіре і що золотаві прожилки на ньому такі вузькі… Знемагає її якийсь невиразний неспокій, якесь дожидання, але вона непевна, чого жде: чи того, щоб розійшлись хмари, чи щоб увійшов лакей і вручив їй запрошення на великодні пожертви? Вже так мало залишилось часу, а її не запрошують.
Вона знову починає читати роман — той розділ, де пан Рамбо одної зоряної ночі лагодить маленькій Жанні поламану ляльку, де Елен плаче від незбагненного жалю, а абат Жув радить їй вийти заміж. Панна Ізабелла відчула цей жаль, і хто його знає, якби в цю хвилину на небі замість хмар з’явились зорі, чи не розплакалась би вона так, як Елен. Адже до великодня залишається кілька днів, а її не запрошують. Запросять, звичайно, це вона знає, але чого вони зволікають?.. «Часто буває, що жінки, які, здавалось би, так гаряче вірять в бога, — просто нещасливі істоти, що опинились в полоні жаги. Вони йдуть до церкви для того, щоб обожнювати мужчину, якого люблять», — каже абат Жув. «Добрий абат, як він хотів заспокоїти нещасну Елен!»— думає панна Ізабелла й раптом відкидає книжку. Абат Жув нагадав їй? що вона вже місяців зо два вишивав стрічку для церковного дзвінка й ніяк не може її закінчити. Вона встає з крісла і присуває до вікна столик з п’яльцями, із скринькою різнобарвних шовкових ниток, з барвистим узором; розгортає стрічку й починає старанно вишивати на ній хрести і троянди. Під впливом роботи в серці її починає пробуджуватись надія. Хто так, як вона, служить церкві, того не можуть забути при влаштуванні великодніх пожертв. Вона підбирає шовки, заволікає нитку в голку й запопадливо шиє. Погляд її перебігає від взірця до вишивання, рука то підіймається, то опускається, а в голові вже снується думка про вбрання до гробу господнього та про туалет на Великдень. Це питання незабаром заполоняє всю її увагу, затуманює очі й затримує руку. Сукня, капелюх, накидка й парасолька — все мусить бути нове, а часу так мало, і нічого ще не тільки не замовлено, а навіть не вибрано!..
Тут вона пригадує, що її столове срібло та сервіз вже у ювеліра, що знайшовся якийсь покупець і що не сьогодні, то завтра все буде продано. Панна Ізабелла відчуває, як у неї стискається серце: їй жаль сервізу і срібла, але на думку про великодні пожертви й туалет їй стає легше.
Туалет можна замовити щонайкращий, але який?..