— Жецький.
— Шановний пане Жецький! Кшешовські ніколи нікого не паплюжили. Вони могли помилятися, але без лихого наміру, пане…
— Жецький.
— …шановний пане Жецький.
На цьому розмова закінчилася. Старий продавець, незважаючи на баронові наполягання, не слухав ніяких виправдань і не захотів бачитись з баронесою.
Барон провів Жецького до дверей і, не стримавшись, сказав Леонові: V — Все-таки купці — люди з гонором.
— Вони мають гроші, вельможний пане, мають кредит, — відповів Леон.
— Дурню ти!.. Виходить, коли ми не маємо кредиту, то вже не маємо й гонору?..
— Маємо, вельможний пане, тільки він якийсь інший.
— Сподіваюсь — не купецький! — гордо промовив барон і наказав подати собі візитку.
Від барона Жецький подався до Вокульського й докладно розказав йому про шахрайство Марушевича, про каяття барона, віддав фальшиві документи й порадив порушити судову справу.
Вокульський слухав його уважно, навіть притакував головою, але дивився невідомо куди і думав невідомо про що.
Жецький догадався, що робити йому тут більше нічого, попрощався і, виходячи, сказав:
— Я бачу, що ти страшенно зайнятий, тому найкраще зробиш, якщо одразу доручиш справу адвокатові.
— Гаразд… гаразд… — промовив Вокульський, не розуміючи того, що казав йому Жецький. Саме в цей час він думав про руїни заславського замку, де він вперше побачив сльози на очах панни Ізабелли. «Яка ж вона благородна!.. Які делікатні почуття!.. Я ще не скоро збагну всі скарби цієї прекрасної душі…»
Він щодня разів по два бував у пана Ленцького, а як не в нього, то в тих домах, де міг побачитися з панною Ізабеллою і перемовитися з нею кількома словами. Поки що цього йому вистачало, а про майбутнє він не смів думати. «Мені здається, що я вмру біля її ніг… — казав він сам собі. — Ну, то й що ж? Умру, дивлячись на неї, і, може, цілу вічність бачитиму її. Хто ж його знає, чи не вміщається все майбутнє життя людини в її останньому відчутті?..»
І повторював за Міцкевичем:
Через кілька днів до нього забіг барон Кшешовський.
— Я вже двічі заїжджав до вас! — вигукнув він, поправляючи своє пенсне, мабуть, чи не єдину річ, яка завдавала йому клопоту в житті.
— Ви? — здивувався Вокульський. І раптом пригадав, що йому розказував Жецький, пригадав також, що вчора на своєму столі знайшов дві візитні картки барона.
— Ви догадуєтесь, чого я прийшов? — спитав барон. — Пане Вокульський, чи дозволите мені перепросити вас за мимовільну кривду, яку я вам заподіяв?..
— Ані слова більше, бароне!.. — перебив Вокульський, обіймаючи його. — Це дрібниця. Зрештою, коли б я навіть уторгував на вашому коневі двісті карбованців, то нащо б мені з цим критися?
— А й справді! — вигукнув барон, ляпаючи себе по лобі. — Як це я раніш не догадався про це… A propos заробітку: чи не могли б ви мені порадити, як можна швидко забагатіти? Мені до зарізу треба протягом року роздобути сто тисяч карбованців…
Вокульський усміхнувся.
— Ви смієтесь, кузене (гадаю, що вже можу вас так називати). Смієтеся, а самі ж нажили чесним способом за два роки кілька мільйонів?..
— Не повних два, — поправив Вокульський. — Але це капітал не зароблений, а виграний. Я його виграв, кільканадцять разів підряд подвоюючи ставку, як шулер, а моя заслуга полягає тільки в тому, що грав я нефальшованими картами.
— Значить, знов-таки щастя! — вигукнув барон, зриваючи пенсне. — А я, кузене, не маю й на копійку щастя.
Половину майна я програв, а другу з’їли жіночки, а тепер — хоч кулю в лоб!.. Ні, нема в мене щастя, та й край!..
От хоч би й зараз. Я думав, що той йолоп Марушевич збаламутить баронесу… Отоді б я мав спокій удома! Тоді б вона була поблажлива до моїх дрібних гріхів… Та де там!..
Баронеса й не думає мене зраджувати, а того блазня чекають арештантські роти… Будь ласка, засади його туди, бо його шахрайство навіть мені набридло.
Отже, — закінчив він, — ми помирилися. — Додам тільки, що я відвідав усіх знайомих, до яких могли дійти мої необережні слова про коня, і якнайдокладніше пояснив їм, як було діло… Марушевич нехай іде в тюрму — туди йому й дорога, а я на цьому виграю дві тисячі за рік… Був я також у пана Томаша і панни Ізабелли і теж розказав їм про наше непорозуміння… Страх, як той шахрай умів тягнути з мене гроші! Вже рік, як я не маю нічого, а він, однак, ухитрявся позичати у мене. Геніальний пройдисвіт!..