Одного разу йому приснилось, що він лежить на високому катафалку, і він почав думати про смерть. Йому здавалось, що він неодмінно вмре від паралічу серця; але це його не лякало й не тішило. Інколи від довгого сидіння в кріслі. у нього терпли ноги, і тоді він думав, що то наближається смерть, і з байдужною цікавістю стежив, чи скоро отерпне й серце? Ці спостереження трохи його розважали, але незабаром він знову поринав в апатію.
Слузі своєму він наказав нікого не приймати; проте його відвідав кілька разів доктор Шуман.
Під час першого візиту він перевірив у нього пульс і звелів показати язика.
— Може, англійського?.. — спитав Вокульський, але враз опам’ятався і вирвав руку.
Шуман пильно подивився йому в вічі.
— Ти хворий, — сказав він. — Що тебе болить?
— Нічого. Ти що, знову займаєшся практикою?' — Хочу взятися! — вигукнув Шуман. — Перший курс проробив на самому собі: вилікувався від мрійливості.
— Дуже добре, — мовив Вокульський. — Жецький казав мені щось про твоє одужання.
— Жецький придуркуватий… старий романтик… Це вимираюча порода! Хто хоче жити, мусить тверезо дивитись на світ… Ану, по черзі заплющуй очі. Слухай мене: ліве… праве… ліве… праве… Заклади ногу на ногу.
— Що ти робиш, дорогий докторе?
— Оглядаю тебе.
— Ого! І сподіваєшся щось побачити?
— Сподіваюсь.
— А потім?
— Лікуватиму тебе.
— Від мрійництва?
— Ні, від неврастенії.
Вокульський усміхнувся і, помовчавши, спитав:
— Ти можеш вийняти у людини з голови мозок і вкласти їй інший?
— Поки що — ні.
— Ну, то можеш мене не лікувати.
— Я можу підказати тобі нові прагнення…
— Вони уже в мене є. Я хотів би провалитися в землю, хоч би на глибину… колодязя в Заславському замку. А ще хотів би, щоб мене засипав груз, мене й моє майно, щоб і сліду від мене не лишилось. Це моє прагнення — наслідок усіх попередніх.
— Романтика! — вигукнув Шуман, ляскаючи його по плечу. — Але це минеться.
Вокульський нічого не відповів. Він сердився на себе за сказані слова і дивувався: чого це він став такий одвертий?.. Дурна одвертість!.. Кому яке діло до його прагнень?
Навіщо він говорив про це? Навіщо, мов той безсоромний жебрак, відкрив свої рани?
Коли доктор пішов додому, Вокульський помітив у собі якусь зміну: на тлі абсолютної апатії з’явилось якесь нове почуття. Це був не знаний досі біль, спочатку ледве відчутний, а далі все дужчий, поки не досяг крайнього напруження. Спочатку він відчувався, як укол шпильки, а потім перейшов у серце, немов стороннє тіло завбільшки як ліщиновий горіх. Він уже пожалкував був за апатією, але згадав слова Фейхтерслебена[134]: «Я радів, що страждаю, бо мені здавалось, що я збагнув у собі ту плідну боротьбу, яка творила і творить геть усе на цім світі, де безупинно борються нескінченні сили».
— Але що ж воно таке? — спитав він сам себе, відчуваючи, як апатія в його душі змінюється тупим болем.
І сам собі відповів:
— Ага, це пробуджується свідомість…
Поступово в його свідомості, що досі була ніби повита туманом, почала вирізнятися картина. Вокульський з цікавістю придивився до неї і зауважив силует жінки в обіймах мужчини… Картина спочатку поблискувала фосфоричним сяйвом, потім порожевіла… пожовкла… позеленіла… посиніла, нарешті, стала оксамитно-чорною. Потім картина ненадовго зникла і знову почала з’являтись у всіх барвах по черзі, починаючи від фосфоричної і кінчаючи чорною.
Разом з цим посилювався біль. «Я страждаю — отже, існую!»[135] — подумав Вокульський і засміявся.
Так минуло кілька днів, протягом яких він то придивлявся до мінливих барв картини, то прислухався до свого болю, що весь час змінював напругу. Часом він зникав, потім появлявся знов, дрібний, як атом, розростався, заповнював серце, все тіло, всю його істоту, весь світ… І в ту мить, коли муки його переходили всяку міру, біль знову зникав, а замість нього наставали абсолютний спокій і здивування.
Поступово в його душі почало зароджуватись бажання позбутись цього болю і цієї, картини. Бажання це схоже було на іскру, що з’являлась у темряві ночі. Перед Вокульським майнула якась тінь надії. «Але чи здатний я ще мислити?» — подумав він.
Щоб перевірити себе, він став пригадувати таблицю множення, потім множити двозначні числа на однозначні і двозначні на двозначні. Не довіряючи собі, він записував результати множення, а потім перевіряв їх. Цифри сходились, і Вокульський з полегкістю зітхнув. «Ні, я ще не з’їхав з глузду!» — радісно подумав він.
135
Вокульський перефразував відомий вислів Декарта: «Cogito — ergo, sum» — «Я мислю — отже, існую»