— На коли накажете просити, вельможна пані? — спитав лакей.
— Так… десь за півтори години. Правда ж, Бельцю, ми не висидимо тут більше?
Лакей попрямував до столу коло дверей.
— Отже, до завтра, пане Вокульський, — сказала графиня. — У мене ви зустрінете багато знайомих. Руде кілька чоловік з добродійного товариства… «Чудово…» — подумав Вокульський, прощаючись з графинею. В цю хвилину він відчував до неї таку вдячність, що міг би віддати на її притулок половину свого майна.
Панна Ізабелла кивнула йому здалека і знову глянула на нього, як йому здалося, якось незвичайно. А коли Вокульський зник у півтемряві костьолу, вона звернулась до графині:
— Тьотю, ви кокетуєте з цим паном. Ой тьотю, це вже стає підозрілим…
— Твій батько має рацію, — відповіла графиня, — цей чоловік може стати нам у пригоді. А втім, за кордоном таке знайомство вважається ознакою доброго тону.
А якщо це знайомство запаморочить йому голову?.. — спитала панна Ізабелла.
— В такому разі він довів би, що у нього неміцна голова, — коротко відповіла графиня, беручись до молитовника.
Вокульський не вийшов з костьолу, а, не доходячи до дверей, звернув у бічний вівтар. Коло самого гробу господнього, навпроти столика графині, в кутку була порожня сповідальня. Вокульський увійшов у неї, причинив дверцята і, невидимий нікому, став дивитись на панну Ізабеллу.
Вона тримала в руках молитовника, раз у раз поглядаючи на вхідні двері. На обличчі її з’явився вираз нудьги і втоми. Часом до столика підходили діти по образки; декотрим панна Ізабелла подавала їх сама, але з таким виглядом, ніби хотіла сказати: «Ах, коли ж воно все скінчиться!..» «І все це робиться не з побожності, не з любові до дітей, а тільки задля розголосу, задля того, щоб вийти заміж, — подумав Вокульський. — Хоч я теж немало роблю для реклами та одруження. Гарно ж він влаштований, цей світ!
Замість просто запитати: «Любиш мене чи ні?» або: «Хочеш мене чи ні?», — я викидаю сотні карбованців, а вона кілька годин нудиться на виставці та удає з себе побожну…
А якби вона відповіла, що не любить мене? Ні, всі ці церемонії мають і хорошу сторону: вони дають людям час поміркувати та можливість краще пізнати одне одного.
Але погано не знати англійської мови… А то я сьогодні знав би, що вона про мене думає; бо я певний, що вона з тіткою говорила про мене. Треба навчитися…
Або візьмімо таку дурницю, як екіпаж… Якби він у мене був, я міг би одвезти її з тіткою додому і між нами зав’язався б ще один вузлик… В усякому разі, екіпаж мені знадобиться. Збільшаться на якусь тисячу карбованців видатки на рік, але що ж ти вдієш? Треба бути у всеозброєнні.
Екіпаж… англійська мова… понад двісті карбованців на одну великодню пожертву!.. І все це роблю я, хоч і зневажаю такі речі… А втім, на що ж мені й витрачати гроші, як не на завоювання свого щастя? Що мені до якихось там теорій ощадливості, коли так болить серце?»
Дальший плин думок перервала йому якась сумна, деренчлива мелодія; то грала музична скринька, після якої зацвірінчали штучні пташки; а коли вони замовкли, почувся тихий шелест фонтана, молитовний шепіт та зітхання.
Коло вівтаря, коло сповідальні, коло дверей каплиці з гробом господнім видно було схилені постаті, що стояли навколішках. Декотрі на колінах підповзали до розп’яття на підлозі, цілували його і, добувши з носової хустинки кілька дрібних монет, клали їх на піднос.
В глибині каплиці, в повені світла, серед квітів лежав білий Христос. Вокульському здавалося, що в миготливому сяйві свічок обличчя його оживає і набирає то суворого, то лагідного та милосердного виразу. Коли музична скринька вигравала «Лючію де Ламермур»[38] або коли з середини костьолу долітав брязкіт грошей та вигуки французькою мовою, обличчя Христа темніло. Але коли до розп’яття підходив який-небудь бідак і виповідав Христові свої смутки, мертві вуста його розкривалися і в шелесті фонтана він повторював свої благословення та обітниці: «Блаженні покірливі… Блаженні убогі духом…»
До підноса підійшла молода, накрашена дівчина. Вона поклала срібного четвертака, але не сміла доторкнутись до хреста. Молільники, що стояли кругом навколішках, осудливо поглядали на її оксамитну жакетку та яскравий капелюшок. Та коли Христос шепнув: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине на неї каменем», вона впала на підлогу й поцілувала його в ноги, як колись Марія Магдалина. «Блаженні ті, що прагнуть правди… Блаженні ті, що плачуть…»
З глибоким хвилюванням придивлявся Вокульський до маси людей у темряві костьолу, які вже вісімнадцять століть терпляче дожидають здійснення господніх обітниць. «Коли ж вони здійсняться?..» — подумав він. «Пошле син божий ангелів своїх, а вони виберуть усі пороки і всіх тих, що чинять, зло, як вибирають кукіль з пшениці, і спалить їх на вогні».