Тепер якраз найкраща пора для всіляких торговельних справ.
— Але ж європейська війна, — кажу йому, — висить на волосинці. Якщо вона спалахне, то ми напевне збанкрутуємо.
— Не думай ти про війну, — відповідає Стась. — Весь цей галас вщухне через кілька місяців, а ми тим часом випередимо всіх конкурентів.
Ну, і війни таки нема. В магазині у нас людей, як на прощі, до наших складів привозять і вивозять товари, як до млина, а гроші сиплються в касу, як полова. Хто не знає Стася, може подумати, що він — геніальний комерсант.
Але ж я його знаю, через те все частіше питаю сам себе: навіщо йому все це?.. Warum hast du denn das getan?..[40]
Правда, до мене також зверталися з такими запитаннями. Невже я такий старий, як небіжчиця Grossmutter і не розумію ні духу часу, ні прагнень молодшого покоління?..
Ба ні! Не так воно ще погано!..
Пам’ятаю, коли Луї-Наполеон (пізніше імператор Наполеон ш) утік з в’язниці в 1846 році, яка буря зірвалася по всій Європі. Ніхто не знав, що воно буде. Проте всі розсудливі люди до чогось готувалися, а дядько Рачек (пан Рачек одружився з моєю тіткою) весь час твердив:
— Я ж казав, що Бонапарт ще вирине й наробить шелесту! От тільки біда, що я нездужаю на ноги.
1846 і 1847 роки минули в великій заворусі. Все частіше з’являлись листівки, а люди зникали. Не раз і я думав: чи не пора й мені виткнути голову на широкий світ?
А коли мене огортали сумніви і тривоги, я після закінчення роботи в магазині йшов до дядька Рачека і просив, щоб він порадив мене, як рідний батько.
— Знаєш що? — відповідав дядько, гупаючи себе кулаком по хворому коліну. — Я тебе пораджу, як рідний батько: хочеш, кажу тобі, то йди, а не хочеш, кажу тобі… то залишайся…
Але в лютому 1848 року, коли Луї-Наполеон був уже в Парижі, одної ночі я побачив уві сні батька, таким, яким він був у труні. Сюртук на ньому був застебнутий під самим підборіддям, у вусі — сережка, а вуса підчорнені (це йому зробив пан Доманський, щоб батько з’явився на страшний суд в достойному вигляді). Батько стояв у дверях, виструнчившись, і сказав тільки оці слова:
— Пам’ятай, вітрогоне, чого я тебе вчив!.. «Сон — мара, хай буде, як бог дасть», — думав я кілька днів підряд. Але магазин мені вже остогид. Навіть Малгося Пфейфер, царство їй небесне, вже не цікавила мене, а на Підваллі мені зробилося так тісно, що я вже не міг витримати й пішов знову до дядька Рачека за порадою.
Пам’ятаю, він лежав у ліжку, вкритий тітчиною периною, і пив якесь гаряче вариво, щоб спітніти. Коли я розказав йому всю свою справу, дядько промовив:
— Знаєш що? Я пораджу тебе, як рідний батько: хочеш — іди, не хочеш — залишайся. А я сам, якби не мої падлючні ноги, давно вже був би за кордоном. Бо й твоя тітка, кажу тобі, — тут він притишив голос, — так страшно меле своїм язичищем, що я охітніше слухав би гуркіт цілої австрійської батареї, аніж її гдирання. Вона що допоможе мені натиранням, те зіпсує балаканиною… А гроші ж у тебе є?.. — спитав він, трохи помовчавши.
— Знайдеться кілька сот злотих.
Дядько Рачек сказав мені замкнути двері (тітки вдома не було) й добув з-під подушки ключа.
— Візьми, — сказав він, — одімкни отого оббитого шкірою сундука. Там праворуч стоїть скринька, а в ній гаманець. Подай мені його…
Я вийняв з скриньки великого й важкого гаманця. Дядько Рачек взяв його в руки й, зітхаючи, одлічив п’ятнадцять півімперіалів.
— Візьми собі ці гроші на дорогу, — промовив він, — і якщо маєш їхати, то їдь… Дав би тобі більше, але, може, настане й мій час… Зрештою, треба щось залишити й жінці, аби вона, коли що до чого, могла знайти собі чоловіка… «Ми попрощалися плачучи. Дядько навіть трохи підвівся на ліжку і, обернувши мене лицем до свічки, прошепотів:
— Дай я ще раз на тебе подивлюся, бо воно, кажу тобі, з того балю не кожен повертається… Я й сам уже на божій дорозі, а журба, кажу тобі, вбиває людину не гірш, ніж куля…
Я повернувся в магазин і, незважаючи на пізню пору, все розказав Янові Мінцелеві та подякував йому за службу й опіку. Оскільки ми вже з рік говорили про ці речі, а він завжди заохочував мене йти бити німців, я думав, що мій намір зробить йому велику приємність. Але Мінцель якось посмутнів. Другого дня він виплатив мені зароблені гроші, навіть з надвишкою, й обіцяв зберігати мою постіль і сундучка на той випадок, якщо я повернуся. Проте звичайна його войовничість десь зникла, і він навіть ні разу не повторив свого улюбленого вигуку: «Ого, дав би я чосу тим пруссакам, якби мені не магазин!..»
Коли ж я о десятій годині вечора, в~ кожушку і юхтових чоботях, поцілувався з ним і взявся за клямку, щоб залишити кімнату, в якій ми стільки років жили разом, з Яиом сталося щось дивне. Він схопився іЬ стільця, розкинув руки й закричав: