Тижнів зо три тинялись ми по лісах та глухих стежках.
Під ногами болото, зверху ллє осінній дощ, за спиною патрулі, а попереду довічне вигнання — такі були наші супутники. Проте ми не втрачали надії.
Шапарі весь час балакав, що Кошут ще щось придумає.
Штейн був певний, що за нас оступиться Туреччина. Ліптак зітхав за ночівлею та гарячою стравою, а я казав, що хто-хто, а Наполеон нас не залишить. Під дощамп наша одежа зовсім розкисла, ми брели по болоті вище кісточок, підошви наші поодставали, а в чоботях грало, як на ппщалці. Місцеві жителі боялись-нам продати глечик молока, а в одному селі погналися за нами з вплами й косами.
І все-таки ми не журились, а Ліптак, розбризкуючи ногамп болото й ледве дихаючи, вигукнув:
— Eljen Magyar![48] Отепер ми заснемо!.. Якби ще скляночка слив’янки перед сном…
В нашому веселому товаристві обдертусів, яких лякались навіть ворони, тільки Кац був похмурий. Він частіше за інших відпочивав і швидше марнів; губи в нього засмагли, очі дивно блищали.
— Боюсь, чи не схопив він гнилої гарячки, — сказав мені якось Шапарі.
Недалеко від річки Сави, не пам’ятаю вже, на котрий день нашої мандрівки, знайшли ми в глухому місці кілька хат, де нас прийняли гостинно. Уже смеркло, ми страшенно потомились, але жаркий вогонь та пляшка слив’янки навіяли нам веселі думки.
— Присягаюсь, — вигукнув Шапарі, — що не далі як у березні Кошут покличе пас до війська. Дурницю ми втнули, поламавши шаблі…
— А турки, може, ще в грудні рушать з військом, — додав Штейн. — Хоч би нам вигоїтись до того часу…
— Дорогі друзі!.. — волав Ліптак, зариваючись у гороховиння. — Лягайте к чорту спати, а то нас ні Кошут, ні турок не розбудить.
— Певно, що не розбудить! — пробурчав Кац.
Він сидів на лаві навпроти печі й сумно дивився в вогонь.
— Ти, Каце, скоро перестанеш вірити в милосердність господню, — озвався Шапарі, хмурячи брови.
— Немає милосердності для тих, хто не зумів померти із зброєю в руках! — крикнув Кац. — Дурні ви і я з вами!
Так вам і піде турок або француз підставляти лоба під кулю!.. А чому ви самі його не підставили?..
— У нього гарячка, — шепнув Штейн. — Наберемось ми клопоту з ним у дорозі…
— Угорщина!.. Нема вже Угорщини! — бурчав Кац. — Рівність… ніколи не було рівності!.. Справедливість… ніколи її не буде… Свиня викупається навіть у багні, а от людина з серцем… Ні, пане Мінцелю, не буду я вже в тебе краяти мила…
Я зрозумів, що Кац дуже хворий. Підійшов до нього, став тягти на гороховиння, кажу йому:
— Йди, Августе, йди…
— Куди я піду?.. — спитав він, опам’ятавшись на хвилину.
А потім додав:
— З Угорщини мене вигнали, а до пруссаків не затягнете…
Проте він ліг на гороховиння. Вогонь у печі пригасав.
Ми допили горілку й лягли покотом, тримаючи пістолети в руках. В щілинах завивав вітер, немов вся Угорщина плакала, а нас зморив сон.
Мені приснилось, що я ще малий і що якраз різдво. На столі стоїть ялинка, на ній горять свічки; вона така убога, як і ми були убогі, а навколо мій батько, тітка, пан Рачек і пан Доманський фальшивими голосами колядують:
Я прокинувся, схлипуючи з жалю за своїм дитинством.
Хтось сіпав мене за плече.
Це був селянин, господар хати. Він підвів мене з гороховиння «і, показуючи в бік Каца, злякано промовив:
— Дивіться-но, пане вояк… З ним сталося щось зле…
Він схопив з комина скалку й засвітив. Я подивився.
Кац лежав скоцюрблений на гороховинні, а в руці у нього стримів розряджений пістолет. Перед очима у мене попливли вогненні кола, і я зомлів.
Опам’ятався я вже на возі, яким ми доїжджали до Сави.
Розвиднялось, наставав погожий день; з річки віяло вільгістю. Я протер очі й полічив людей… Було нас на возі четверо й п’ятий фурман. Та воно ж і повинно бути п’ять.
Ні, повинно бути шість!.. Я шукав очима Каца й не міг знайти, Не питав про нього; плач так здавив мене за горло, думав — задушить. Ліптак дрімав, Штейн тер очі, а Шапарі все дивився вбік і насвистував марш Ракочі, хоч часто й збивався.
Гей, брате Каце! Що ж ти наробив?.. Інколи мені здається, що на небі ти знайшов і угорську піхоту, і свій полеглий взвод… Часом мені вчувається грім барабанів, чіткий ритм маршу і команда: «На пле-че!» І тоді мені здається, що то ти, Каце, йдеш на зміну варти перед господнім престолом… Бо кепський був би угорський бог, якби не оцінив тебе як належить!