— Прошу трохи голосніше, бо я нічого не чую…
Князь з Вокульським приїхали о першій годині, а хвилин через п’ятнадцять почали сходитись і з’їжджатись інші учасники наради. Князь кожного вітав з невимушеною люб’язністю, потім рекомендував Вокульського і підкреслював прізвище прибулого в списку надзвичайно довгим і надзвичайно червоним олівцем.
Одним з перших гостей був пан Ленцький. Він одвів Вокульського набік і ще раз розпитав про мету і значення спілки, до якої вже належав усією душею, але ніяк не міг збагнути, в чому її суть. Тим часом інші гості придивлялись до чужака й тихенько обмінювались зауваженнями про нього.
— Нівроку собі хлоп! — шепнув гладкий маршалок, підморгуючи в бік Вокульського. — Щетина на голові, як у дикого кабана, груди — дай боже всякому, очі бистрі… Цей би но звалився з ніг на полюванні!
— А обличчя, прошу… — додав барон з фізіономією Мефістофеля. — Лоб, прошу… вусики, прошу… еспаньйолка, прошу… Дуже, прошу, дуже… Риси трохи, прошу… але в цілому, прошу…
— Побачимо, який він буде на ділі, — додав трохи сутулуватий граф.
— Те-ек, спритний, сміливий, — наче з погреба озвався другий граф з пишними бакенбардами, що сидів нерухомо в кріслі й дивився поперед себе порцеляновими очима, немов англієць з «Journal Amusant»[68].
Князь устав з крісла й кашлянув; усі затихли, через що можна було почути закінчення оповідання маршалка:
— Всі ми дивимось на ліс, коли щось як заверещить під копитами! Уявіть собі, пане добродію, — то хорт, що біг коло коня на смику, задушив у борозні зайця!..
Сказавши це, маршалок ляснув себе широчезною долонею по стегну, з якого міг би викроїти для себе секретаря і писаря на додачу.
Князь кашлянув другий раз, маршалок збентежився й витер лоба величезною фуляровою хусткою.
— Шановні панове, — почав князь. — Я дозволив собі потурбувати вас з приводу одної надзвичайно важливої… громадської справи… Котра, як ми всі знаємо, повинна стояти на сторожі наших громадських справ… Я хотів сказати… наших ідей… тобто…
Здавалося, князь трохи заплутався, проте скоро опанував себе і провадив далі:
— Йдеться про спра… тобто про план… а краще сказати про проект організації спілки для сприяння торгівлі…
— Зерном, — підказав хтось з кутка.
— Власне кажучи, — говорив далі князь, — йдеться не про торгівлю зерном, а…
— Горілкою, — поспішив додати той самий голос.
— Та ні ж бо!.. Про торгівлю, а власне, про сприяння торгівлі Росії з закордоном товарами… ну, товарами…
Отож бажано, щоб наше місто стало центром цієї торгівлі…
— Які ж то товари? — спитав трохи сутулуватий граф.
— Спеціальну сторону питання ласкаво пояснить нам пан Вокульський, чоловік… фахівець, — закінчив князь. — Але пам’ятаймо, панове, також про обов’язки, що їх покладає на нас піклування про громадські інтереси і наша нещасна вітчизна…
— Їй-богу, зараз же вношу десять тисяч карбованців!.. — крикнув маршалок.
— На що? — спитав граф, який удавав стопроцентного англійця.
— Однаково!.. — громовим голосом відповів маршалок. — Я сказав: прогуляю в Варшаві п’ятдесят тисяч карбованців, то нехай десять ідуть на благодійні цілі, бо наш шановний князь говорив так чудово!.. Від душі й серця, їй-богу…
— Пробачте, — озвався Вокульський, — але йдеться не про добродійну спілку, а про спілку, яка забезпечує певний прибуток.
— Отож-бо!.. — докинув сутулуватий граф.
— Те-ек, — сказав граф-англієць.
— Який там прибуток з десяти тисяч? — заперечив маршалок. — Я з торбами пішов би з такими прибутками.
Сутулуватий граф аж підскочив:
— Прошу слова по суті питання: чи треба нам нехтувати невеликими прибутками!.. Оце нам і шкодить, панове!.. Оце!.. — кричав він, стукаючи нігтем по бильці крісла.
— Пане граф, — солодко перебив князь, — слово має пан Вокульський.
— Те-ек!.. — підтримав його граф-аиглієць, погладжуючи свої пишні бакенбарди.
— Отже, просимо шанованого пана Вокульського, — озвався якийсь новий голос, — аби ту громадську справу, яка зібрала нас тут, у гостинному домі князя, він виклав нам з властивою йому ясністю і стислістю.