Гіна. Ну? Так, Екдаль завжди страшенно хропе.
Гедвіг. Він спить? Він може спати?
Реллінг. Атож. Та ще як, хай йому чорт!
Грегерс. Зрозуміло, після такої душевної боротьби…
Гіна. Та з незвички швендяти по ночах.
Гедвіг. Мабуть, це добре, що він виспиться, мамо.
Гіна. І я теж так думаю. Але тоді не слід будити його занадто рано. Дякую вам, Реллінг. Тепер я спочатку приберу все, а потім… Ходи-но поможеш мені, Гедвіг.
Гіна і Гедвіг виходять до вітальні.
Грегерс (обертаючись до Реллінга). Чи можете ви мені пояснити, що відбувається тепер у душі Яльмара Екдаля?
Реллінг. їй-богу, не помітив, щоб там щось відбувалося.
Грегерс. Як? При такому переломі в його житті, коли все існування його дістає зовсім іншої основи?… Як ви можете припустити, щоб така особистість, як Яльмар?…
Реллінг. Особистість?… Він?… Якщо в нього колись і був нахил для такої аномалії, як стати «особистістю», — як ви кажете, — то його з коренем вирвано в нього ще з дитинства. У цьому можу вас запевнити.
Грегерс. Це було б дивно. Його виховували з такою любов'ю.
Реллінг. Оті дві екзальтовані, істеричні старі діви — тітоньки?
Грегерс. Я мушу вам сказати, що це були жінки, які ніколи не забували про ідеальні вимоги. Ну та ви тепер либонь знову почнете глузувати з цього.
Реллінг. Ні, я зовсім не в такому настрої. А втім, я добре поінформований про це. Він таки чимало вивергав усякої риторики про цих своїх «двох духовних матерів». Але я не думаю, щоб він мав за що аж надто дякувати їм. Нещастя Екдаля в тому, що він завжди відігравав роль світила у своєму колі…
Грегерс. А хіба він не такий? Своєю душевною глибиною, я хочу сказати.
Реллінг. Щось не примічав за ним такого. І коли б іще тільки батько вважав його таким — нехай: старий лейтенант увесь вік прожив дурнем.
Грегерс. Він увесь вік прожив з дитячою душею. Та де вам це зрозуміти!
Реллінг. Нехай так. Але згодом милий, чарівний наш Яльмар став до певної міри студентом і одразу ж у колі товаришів набув репутації майбутнього світила. Що ж, він був вродливий, привабливий, білий, рум'яний, кров з молоком, яких люблять дівчата-підлітки. До того ж — ця палка вдача, щирі нотки в голосі і вміння гарно декламувати чужі вірші і чужі думки…
Грегерс (обурено). І ви це говорите про Яльмара Екдаля!
Реллінг. Так, з вашого дозволу; такий внутрішній склад того божка, перед яким ви лежите на череві.
Грегерс. Не думаю, щоб я міг бути настільки вже сліпим.
Реллінг. О, так, є такий гріх. Адже ви теж людина ненормальна, хвора.
Грегерс. Це ви правду кажете.
Реллінг. Звичайно. І хвороба у вас складна. По-перше, у вас — тяжка форма гарячки чесності; по-друге — і це найгірше — у вас манія плазування. Вам обов'язково потрібно кимось захоплюватися, з чимось носитися — опріч ваших власних справ.
Грегерс. Ну звісно, гідний цього об'єкт мені доводиться шукати поза своїм колом.
Реллінг. Але ви глибоко помиляєтесь у цих чудо-мухах, які вам скрізь ввижаються. Ви знову залізли з вашими ідеальними вимогами у дім простих смертних; тут живуть люди, неспроможні задовольнити їх.
Грегерс. Коли ви такої невисокої думки про Яльмара Екдаля, то яку ж ви маєте приємність повсякчас перебувати в його товаристві?
Реллінг. Господи Боже мій! Я все-таки хоч якийсь же лікар, з вашого дозволу, і треба ж мені подбати про бідних хворих, з якими я живу на одних сходах.
Грегерс. Он воно що! І Яльмар Екдаль хворий?
Реллінг. Здорових людей майже не буває, на жаль.
Грегерс. І які ж ліки ви даєте Яльмарові?
Реллінг. Мої звичайні ліки. Я намагаюсь підтримати в ньому житейську брехню.
Грегерс. Житейську брехню? Я не помилився?
Реллінг. Ні, я сказав «житейську брехню». Тому що, бачите, це — стимулюючий принцип.
Грегерс. Чи можна спитати, що ж це за житейська брехня, якою заражений Яльмар?
Реллінг. Ні, пробачте. Я не викриваю таких таємниць знахарям. Ви здатні ще більше скалічити його; а мій метод лікування радикальний. Я застосовую його і до Мольвіка. Його я зробив демонічною натурою. Це фонтанель, який я повинен був поставити йому на шиї.
Грегерс. То насправді він не демонічна натура?
Реллінг. Та що таке, чорт забирай, значить демонічна натура? Адже це дурниця, моя власна вигадка, щоб йому жилося легше. Без неї ця нікчемна совісна свиня давно загинула б під тягарем відчаю і зневаги до себе. А старий лейтенант? Цей, зрештою, сам натрапив на вірне лікування.
Грегерс. Лейтенант Екдаль? А в нього що?
Реллінг. Та що ви скажете: він — старий мисливець, ведмежатник — блукає тепер по горищу і стріляє кроликів! І на світі нема мисливця, щасливішого за нього, коли він порається там коло усієї цієї погані. П'ять-шість сухих ялинок, які він приховав ще з Різдва, заміняють йому лісовий простір. Півень і кури — для нього глухарі, що кубляться на верховітті сосен, а шкутильгаючі по підлозі кролики — ведмеді, проти яких воює цей колишній Немврод.[12]
12