Фру Алвінг. А потім?
Освальд. Спочатку я думав, що це звичайні головні болі, які так мене мучили в перехідному віці.
Фру Алвінг. Так-так.
Освальд. Та незабаром помітив, що це не так. Я більше не міг працювати. Я збирався почати нову велику картину, та всі мої здібності наче зрадили мене, всі сили покинули, я не міг зосередити своїх думок… усе в мене плуталось у голові… мішалось. О, це був жахливий стан! Нарешті я послав за лікарем… і від нього дізнався, в чому справа.
Фру Алвінг. Тобто?
Освальд. Це був один з найкращих тамтешніх лікарів. Мені довелось детально розповісти йому, що я почував і відчував, а він потім поставив мені цілу низку запитань, які спочатку видались мені зовсім зайвими. Я не розумів, куди він хилить…
Фру Алвінг. Ну?
Освальд. Нарешті він прорік: ви вже народилися з червоточиною в серцевині. Він саме так і висловився: «vermoulu».[8]
Фру Алвінг (напружено). Що ж він хотів сказати цим?
Освальд. Я теж не зрозумів і попросив його висловитись ясніше. І тоді цей старий цинік сказав. (Стискаючи кулаки.) О-о!..
Фру Алвінг. Що він сказав?
Освальд. Він сказав: гріхи батьків падають на дітей.
Фру Алвінг (повільно встає). Гріхи батьків…
Освальд. Я мало не вдарив його по обличчю…
Фру Алвінг (відходить убік). Гріхи батьків…
Освальд (зі стомленою усмішкою). Так. Як тобі подобається? Звичайно, я став запевняти його, що ні про що подібне тут не може бути мови. Та ти гадаєш, він здався? Ні, він стояв на своєму, і тільки коли я показав йому твої листи і переклав усі ті місця, де говорилось про батька…
Фру Алвінг. Ну?…
Освальд. Тоді йому, звичайно, довелося признатись, що він помилився, і я почув справжню, незбагненну правду. Мені не варт було жити цим веселим, безтурботним життям нарівні з моїми товаришами. Я був фізично занадто кволий для цього. Отже, сам винен.
Фру Алвінг. Освальде! Ні! Не вір цьому!
Освальд. Іншого пояснення нема, — сказав він. Ось що жахливо. Занапастити себе безповоротно, на все життя… з власної легковажності! І всі мої плани, завдання… Не сміти й думати про них!.. Не бути спроможним і думати про них. О, якби тільки можна було почати життя знову… стерти усякий слід того, що було! (Падає на диван ниць.)
Фру Алвінг мовчки, ламаючи руки і борючись із собою, ходить по кімнаті.
Освальд трохи згодом зводиться на лікоть і дивиться на матір.
Коли б ще це було спадкове… що вдієш. Але це!.. Так ганебно, безглуздо, легковажно зруйнувати власне щастя, власне здоров'я… зіпсувати все своє майбутнє, все життя!..
Фру Алвінг. Ні-ні, мій дорогий, любий хлопчику! Це неможливо. (Схилившись над ним.) Становище твоє не таке безнадійне, як ти гадаєш.
Освальд. Ах, ти не знаєш… (Схопившись.) І до того ще завдати тобі такого страшного лиха. Скільки разів я ладен був бажати й сподіватись, що я, по суті, не так уже й потрібен тобі.
Фру Алвінг. Я? Освальде! Коли ж ти мій єдиний син… єдиний мій скарб… єдине, чим я дорожу на світі!..
Освальд (хапає і цілує її руки). Так-так, я бачу, бачу. Коли я вдома, я бачу це. І це мені найважче… Але ти все тепер знаєш. І ми більше не будемо говорити про це сьогодні. Я не можу довго думати про це… (Відходить убік.) Дай мені що-небудь випити, мамо.
Фру Алвінг. Випити? Чого ж ти хочеш?
Освальд. Все одно. Знайдеться в тебе холодний пунш?
Фру Алвінг. Але, любий Освальде…
Освальд. Ну, мамо, не сперечайся. Будь ласка. Треба ж мені чимось заглушити ці гнітючі думки. (Іде на балкон.) І до того ж… ця темрява тут!
Фру Алвінг шарпає дзвінок.
І цей безупинний дощ. Так може тривати тижні, місяці. Ні єдиного променя сонця. Я не пригадую, щоб хоч раз бачив тут сонце, коли я приїздив додому.
Фру Алвінг. Освальде… ти думаєш поїхати від мене?
Освальд. Гм… (Важко переводить дух.) Я ні про що не думаю. Не можу ні про що думати. (Глухо.) Доводиться відкласти піклування.
Регіна (входить з їдальні). Дзвонили, пані?
Фру Алвінг. Так, треба лампу сюди.
Регіна. Зараз. Я вже засвітила. (Виходить.)
Фру Алвінг (підходить до Освальда). Освальде, не приховуй від мене нічого.
Освальд. Я й не приховую, мамо. (Іде до стола.) Мені здається, я вже досить сказав тобі.
Регіна вносить лампу і ставить її на стіл.