У кімнатах висіло чимало картин, оскільки мама Елен — місіс Велла — була непоганою художницею. Один раз на місяць вона відбирала декілька картин і відвозила їх у місто, прилаштовуючи у маленькі подарункові крамнички, розкидані по старому центру і поруч з портом. Картини були недорогі і розкуповувалися добре. Елен любила, коли мама їздила продавати картини, адже за цим завжди слідував якийсь незабутній подарунок, іноді потрібний, а іноді — просто марний, але дуже дорогий серцю Елен: її синій костюмчик з матроським комірцем, солом’яний капелюшок з червоним шовковим маком, різнокольорова повітряна куля, черепашкові буси, свисток, зелена на шнурку пляшечка з мильними пузирями… Все це й багато іншого було привезено мамою Веллою з цих поїздок. «Матусенько, ти чарівниця! — кричала Елен, отримавши черговий подарунок. — Як ти дізналася, що саме ця річ була мені сьогодні просто необхідна?» На що мама Велла сміялася і відповідала: «Я й без усякого чаклунства знаю, чого ти бажаєш і про що мрієш!»
У Бриджсвілі її звали Високою Веллою, оскільки вона мала зріст п’ять футів дев’ять дюймів, а неслухняну гриву волосся і суворі сірі очі доповнювали витерті джинси та старі широкі светри, які вона постійно носила. Елен обожнювала свою маму, бо ж попри удавану строгість більш м’яку людину годі було й знайти. І Елен частенько цим користувалася, особливо коли дуже хотілося, щоби хто-небудь почитав їй казку. Через це мама Велла перед сном зазвичай читала Елен дитячі книжки з яскравими картинками і фантастичними сюжетами, які потім надовго захоплювали дівчинку, а її альбом після вечірнього читання заповнювався малюнками. Майже завжди це були принцеси у старомодних пишних сукнях і східні красуні в шароварах, тюрбанах і прозорих накидках.
В кімнаті Елен почесне місце займав столик, на якому в маленькому глиняному глечику стояли пензлі й олівці, лежали фарби в різнокаліберних коробках. Над столом було прикріплено дерев’яну дошку. На неї кнопками приколювали малюнки Елен: скромні пейзажики, квіти, портрети друзів. Малюнки змінювали один одного, а потім потрапляли у велику папку з потертого синього оксамиту. Її подарувала Елен бабуся Тора. Ця синя папка дісталася місіс Мітсвуд ще від її бабусі, яка також зберігала в ній свої малюнки і знамениті гербарії.
А в одній із шухлядок цього столу в Елен була схована коробка з намальованими на обтріпаній кришці червоними квітами. В ній вона ховала свої найдорожчі дрібнички: маленькі кільця зі стразами, брелок з перламутром, старі намиста обох бабусь, медальйон у формі обтесаної піраміди і багато-багато іншого. Елен рідко показувала стороннім цю заповітну коробку. Коли бувала насамоті, сидячи в кімнаті на м’якому диванчику, вона із задоволенням перебирала і переглядала свої скарби.
Глава 2. Тато приїхав!
Ранок у родині Мітсвудів починали бабуся Тора і собака Гледіс. Як, шановний читачу, ми не познайомили тебе із собакою Елен? Цю непростиму помилку ми маємо не гаючись виправити! Отже, знайомтеся. Це Гледіс — собака породи бассет-хаунд. Їй майже стільки ж років, як і Елен. Вони виросли разом у цьому будинку, і Гледіс із цілковитою підставою вважається членом родини Мітсвудів. Отож, місіс Мітсвуд і Гледіс — найраніші пташки в домі — починали ранкове життя на кухні. Місіс Мітсвуд, шурхотячи накрохмаленим фартухом, готувала сніданок, а Гледіс, лежачи в уподобаному кутку на кольорових плитках підлоги, слідкувала за пересуваннями старшої господині уважними і сумними очима кольору перезрілого аґрусу. Однак сумовитий погляд Гледіс — то є гра в суцільне ошуканство, на яке могла купитися хіба що людина, яка вперше її побачила. Ця собака, довга, як торпеда, приземкувата, з широкими грудьми і потужними лапами, могла з одного стрибка звалити теля. Однак її флегматична морда, вуха, що кумедно звисають до землі, сумні очі, які бентежать своєю покірливістю, збивали з пантелику. Проте у того, хто бачив, як вона носилася по кам’янистих схилах, які поросли травою, чув грізне гавкання, зникали всілякі ілюзії відносно її сумирності. Однак усі домочадці й сусіди любили Гледіс за добрий і веселий норов, привітність і незлобивість. Коли містер Кларк, самотній сусід Мітсвудів, помічав у густій траві довге чорно-біло-руде тіло і високо піднятий серповидний хвіст, він завжди підгукував Гледіс і довго розмовляв з нею, зіпершись на загорожу. Теми його бесід були різноманітні, починаючи з міжнародного становища, яке не давало спокійно жити цьому джентльменові, і закінчуючи останньою світською пліткою з його улюбленої газети «Таймс». Гледіс лежала, витягнувшись на траві, поклавши голову на передні лапи, і дивилася на містера Кларка розумними очима, у яких мелькали якісь жаль і співчуття. «Так, — здавалося, думала вона, — яке ж клопітне і незрозуміле життя людей, і як я ціную свою собачу свободу. Ні, нізащо на світі не хотіла би бути на їхньому місці і мучитися з пар-ла-мен-том, кри-зо-ю та бюд-жет-ним (Р-р-гав) де-фі-ци-том!». Все це можна було прочитати в її погляді, і містер Кларк, гадаємо ми, це розумів. Однак цінував Гледіс за те, що вона була єдиною істотою, яка вислуховувала його до кінця, не перебиваючи і не вносячи свої міркування під час його промови.