— Тату! — сміючись сказала батькові Велла. — Виходь з машини, і не варто експериментувати над долею. Нехай мсьє Жіль і новий господар цієї «Редбебі» знають: якщо вони коли-небудь дадуть тобі ключі від машини, то матимуть справу зі мною.
І вона гордовито вклонилася у бік мсьє Жіля і Симона, які посміхалися.
Елен, яка слухала розмову дорослих, раптом закричала і застрибала:
— Вірно, матусю, машину звуть Редбебі! Ну гляньте! Це ж дійсно Редбебі — червона дитинка. Як же я сама не додумалася до цього?
— Дійсно, схоже, — зауважив мсьє Жіль.
Саме в цей час двоє хлопчиків зістрибнули з паркану просто до нашої компанії. Вони були худі й довгоногі, у обох — великі голови з коротко стриженим волоссям, тільки у одного волосся було рудим, а у другого — чорним. Рудого звали Семмі, а чорноволосого — Алексом. Звичайно, ви зрозуміли, що це були найкращі друзі Елен.
— Добрий вечір! — хором сказали хлопчики.
— Вітаємо! — у різнобій відповіли всі.
— Ми на тебе, Елен, чекали цілий день, — почав Семмі, скосивши очі на машину. — Чекали, чекали, а ти не йдеш! Ми й вирішили до тебе зайти, тим паче, що всі хлопчики розповідають про червону машину.
— Так, — сказав Алекс.
— Це не машина, а Редбебі, — відповіла Елен здивованим друзям.
— Не слухайте її, діти, вона жартує, як завжди, — пояснила мама Велла. — Це звичайне старе авто, яке купив досить несподівано для всіх наш тато.
Слово несподівано було помітно виділено інтонацією, на що місіс Мітсвуд пирхнула, містер Мітсвуд почухав потилицю, мсьє Жіль посміхнувся, а тато Симон сховав руки в кишені піджака і сором’язливо захитався на підборах.
— Гарна машина, — дійшов висновку Алекс. — Колір, головне, рідкісний.
— А навіщо вона вам потрібна? — поцікавився Семмі.
— Слушне питання, хлопчику, — суворо промовила місіс Мітсвуд. — Це, до речі, й мене турбує. Чи можна їздити на цій машині і навіщо вона нам потрібна?
— Машина потрібна в кожному домі, — заступився за зятя містер Мітсвуд. — Нехай хоч така.
— Що значить така? Що значить така? — обурився містер Порксайд. — Та ви хоч знаєте, ЩО це за машина, ХТО на ній їздив і ЯК вона працює?!
І він різко скочив на місце водія.
— А ну, діти, всі до мене! — продовжував він. — Зараз ви отримаєте море вражень від мандрівки по околицях нашого славного селища!
Елен, Алекс і Семмі після слів тата Симона побігли до машини, не змушуючи повторювати запрошення. Однак дорогу їм перегородила пильна місіс Мітсвуд, на голові якої красувався літній капелюшок, прикрашений щойно зірваними квітами.
— Нізащо! Я не дозволю авантюристові втягувати дітей у цю підозрілу справу. Це катання нікому не потрібне, та й небезпечне, нарешті! — патетично вигукнула вона. — Адже ти, дорогий зятю, ніколи не мав слави видатного шофера.
— Мамо, непотрібно накаляти ситуацію, — спокійно сказала Велла. — Звичайно, Симон не дуже досвідчений водій, однак я можу поїхати з ними. Нарешті, можна їхати повільно, адже це так, дорогий?
— Повільно?! До біса повільно! — необережно вигукнув тато Симон. — Кому потрібно повільно? Хто хоче повільно? Може, ти?… Або ти?
Тут він почергово тикнув пальцем в Алекса і Семмі. Ті дружно замотали головами.
— Не хвилюйтеся, місіс Мітсвуд, — заспокоїв мсьє Жіль. — Я теж поїду з ними. Сидітиму поруч із Симоном. Не думаю, що ця витівка в дійсності така небезпечна, як ви собі уявили.
І він попрямував до машини.
— Е-е-е… Я теж відправлюся з ними, дорогенька, — почав нерішуче містер Мітсвуд. — Давненько я не виїздив з нашого селища. Засидівся старий моряк, час розворушитися!
— Але ж Нік… — тільки й пробурмотіла місіс Мітсвуд, яка залишилася у повній самоті, оскільки й Гледіс затрусила за своїм хазяїном до машини.
Поправивши на голові капелюшок, місіс Мітсвуд гордовито попрямувала до будинку. На порозі вона озирнулася і промовила твердим голосом, що не припускав і краплини сумнівів:
— Попереджаю: синці, ґулі і садна я вам лікувати не буду!
Побачивши, що ураган пронісся мимо, всі зітхнули з полегшенням. Попереду сіли тато Симон і мсьє Жіль, а на задньому сидінні повисли Алекс, Семмі, Елен і Гледіс. Компанія виглядала досить мальовничо, що відразу ж оцінив сусід Мітсвудів містер Кларк.
— О, яка чудова машина! — вигукнув він. — Як зараз, пам’ятаю першу автомобільну виставку в Лондоні, де була точнісінько така ж крихітка.
Він підійшов до загорожі свого саду і важко сперся на неї. Очі його затуманилися, і видно було, що думки відлетіли далеко-далеко.