— Про що ви?
— Я спровадив тебе додому, щоб ти став моїм опікуном, а не заселив мій дім німфоманками.
— Я до ваших послуг, тату, але…
— Не бажаю більше бачити довкола себе жінок, — не вмовкав я.
— Як ні, то ні, тату.
— Батьковбивця! Ґонерилья[6] в чоловічій подобі!
— Як? — спитав Тамаш.
Він не знав Шекспіра. Його неосвіченість не обурила мене. А, навпаки, вгамувала.
— Навіть знати не хочу! — наполягав я.
Тамаш глянув на мене, далі вклонився й мовчки рушив до дверей.
— Гістологічна несумісність! — крикнув я йому вслід, уже трохи спокійніше.
Він обернувся.
— Не розумію, — сказав він.
Опритомнюючи, можливо, під тягарем спогадів, я проказав:
— Між мною і жінками виникла гістологічна несумісність… недавно з'явилася, — додав я заради точності.
Тамаш опустив очі.
— Я з великим жалем приймаю ваше рішення, тату, — сказав він виразно, як і належало інженерові-текстильнику, — а тому виселяюся з будинку. Зрештою, це буде не перший такий випадок у нашій родині, — додав він, усміхаючись. — З ваших оповідей я знаю, що мама вийшла за вас всупереч протестам, і навіть забороні її батьків.
— Де ця жінка? — спитав я.
Через тиждень після цієї розмови вона прибула до Будапешта. Її батько ще до війни примандрував з Дебрецена до Швейцарії, одружився там на текстильній фабриці — еге ж, текстильній! — проте в його домі куховарила угорка й балакали там угорською. Чому, вже не пригадаю. Можливо, і свекор також був угорцем? За кордоном представники однієї нації — якщо не соромляться свого походження — так туляться одне до одного, як слова вдало написаної фрази, вважаючи, либонь, що лише вкупі мають якийсь сенс. Катрін — далі ми називатимемо її Каті — говорила по-угорськи без помилок, і навіть гарно, хоча в її інтонаціях ще й досі вчувалися далекі дебреценські витоки.
— Цілую ручки, папá, — сказала вона ще з дверей, коли Тамаш, привізши її з аеропорту, допровадив до моєї кімнати, аби нас познайомити.
Я обернувся з-за столу. Після довгої дороги вона не виглядала втомленою, а можливо, вже й скупалася, перевдяглася? Поряд з їхньою кімнатою на другому поверсі була окрема ванна. Каті була в білих штанях і пуловері вишневого кольору.
— Папá? — перепитав я. — Наскільки мені відомо, я вам не батько, панночко.
Каті, яка рушила було до мене, зненацька завмерла, зупинилась за три-чотири кроки від мого письмового столу. Вона спалахнула, зарум'янилася навіть шия. Тамаш обняв її за плечі і підштовхнув до мене. За ними в дверях з'явився червоний товстий ніс Жофі.
— Дозвольте нагадати вам, тату, що Каті вже не дівчинка, — поштиво, хоча й зі сміхом, мовив Тамаш. — Ми вже місяць, як побралися.
— Це нічого не означає.
Вона була вродлива жінка, з — наскільки я міг судити — пропорційно складеним, чутливим тілом, що мене особливо розлютило. Могла б, принаймні, носити окуляри!.. Але як яскраво сяяли її очі! Вся її струнка постать здавалася легкою, ніби кинуте мимохіть зауваження, значущість якого відчуваєш лише згодом, коли воно досягає глибин свідомості.
— То як до вас звертатися, тату? — запитав Тамаш.
— Поки що ніяк, — відповів я. — Скажу пізніше, як буде потреба. Скільки вам років, панночко?
— Виповнилося сімнадцять, mon cher beau-père, — пояснила Каті. Вона опустила очі, та по гнучкій дівочій шиї я визначив, що її діафрагма дрижить від сміху. Певна річ, це мене теж гнівило.
— Дитину вже маєте, панночко? — питав я далі.
— Ні, тату, — відповів Тамаш.
— І не намічається?
— Ні! — рішуче відповіла Каті.
Жофі, що й досі тіснилась у дверях, тепер увійшла до кімнати.
— Цього мені тільки бракувало, — пробурчала вона тихо, однак достатньо голосно, щоб усі почули. — Дитина?.. Та я відразу піду на пенсію. Обслуговувати чотирьох з моїм хворим попереком?
— Не думайте, панночко, що ми тут з мухами в носі, ми просто примхливі, як і всі старі люди, — сказав я, впівока спостерігаючи за Жофі і продовжуючи вивчати Каті, яка розгублено дивилася на мене. — Запам'ятайте це, якщо бажаєте увійти до нашого сімейного кола.
— Qu'est ce que c'est que з мухами в носі? — перепитала Каті в Тамаша.
— Ті, хто вважає, що їх кусають мухи, — відповів я. — У ваших шановних батьків буває сверблячка?
— Зрідка, mon cher beau-père, — сказала Каті, вона знову сміялась.
Сум і сміх так швидко мінялися місцями в її дівочій натурі, як її угорська мова з французьким плином думок. Цей легкий сміх я полюбив перш за все, коли вже згодом, набагато пізніше, зміг пробачити їй те, що вона жінка і близько, чи, точніше, ближче, допустити до свого серця. Та поки що в Фермопілах своєї старості я відбивав усі її атаки.