— Боже-світе, — прошепотів Коналл, — ми потрапили в самісіньке пекло! — Однак, зустрівшись очима з Босвеллом, затнувся.
їх повели вгору крутими гвинтовими сходами до інтендантових покоїв. Там їх привітав сам господар, єпископ Ґвідо Массіні, який одразу завважив:
— Мені доводилося про вас чути, мілорде. У нашій країні ширилися якісь розмови про чаклунство… І, наскільки мені відомо, ви єретик.
— Ні, Ґвідо, — тихо відповів єпископ Паскуале. — Лорд Босвелл, зрозумівши, що ступив на хибну стежку, повернувся до Святої Церкви. Він одружений із найблагочестивішою, найнабожнішою з-поміж жінок. Вони вдвох регулярно відвідують храм і надзвичайно щедрі і до церкви, і до бідних.
— Я радий це чути, — відповів єпископ, оманливо веселий маленький чоловічок із крижаним поглядом чорних очей. — Чим я можу допомогти вам, мілорде?
— Ґвідо, нам треба побачитися з ув’язненою Анжелою ді Лікоза. Через неї турецькі пірати викрали дружину лорда Босвелла. Перш ніж її завтра стратять, ми маємо дізнатися, що саме вона наказала тим розбійникам.
Єпископ Массіні страшенно розлютився.
— Та скільки ж іще підступів та вража жінка накоїла? Так, авжеж, можете побачитися з нею. Однак навіть якщо вона вам усе розповість, надії повернути вашу дружину від тих безбожників майже немає.
Але обличчя єпископа пом’якшало, коли він поглянув на Босвелла.
— Я мушу це зробити! Мушу! — мовив той.
— Я видам вам перепустку.
— Моєму капітанові охорони також, і нам треба поговорити з нею наодинці.
Єпископ поглянув спершу на безутішне обличчя Босвелла, а потім на похмурого Коналла.
— Що у вас у тому кошику? — запитав він у капітана. А тоді, підвівши пухку білу руку, спішно додав: — Ні. Краще мені цього не знати.
Узявши готовий документ, Массіні надряпав в одному місці ім’я Анжели ді Лікоза й поставив свій підпис унизу. Простягнувши перепустку Босвеллові, він промовив:
— Повертайтеся сюди, коли з’ясуєте те, що вам потрібно, перехилимо по келиху вина. — Він звернувся до двох інших чоловіків: — Залишайтеся тут, якщо не хочете йти з ними.
Френсіс поглянув на Альфредо ді Лікоза, і той похитав головою.
— Ні. Я вже попрощався з нею. Не хочу більше її бачити.
Босвелл із Коналлом пішли за охоронцем на сходи.
— її тримають у цілком пристойних умовах завдяки чоловікові, — мимохідь зазначив охоронець. — Більшість відьом унизу, з водяними щурами.
— Нам треба побачитися з нею без свідків, — холодно відповів Босвелл. — Чекай нас зовні. І залишайся там, хоч би що ти почув, доки я або мій капітан тебе не покличемо.
— Мені до того байдуже, — кинув охоронець у відповідь. Спинившись перед дверима, знайшов потрібний ключ і відчинив їх.
Шотландці зайшли до камери, і двері за ними зі скрипом зачинилися. Анжела ді Лікоза стояла спиною до них, визираючи в заґратоване вікно.
— Якщо це черговий священик, забирайся до біса, — мовила вона. А потім різко обернулася.
— Франциско, саго! Отже, Бог таки існує. — Але радість у її очах згасла під крижаним поглядом Босвелла.
— Я прийшов, — холодно мовив граф, — бо сподіваюся, що навіть ти хочеш очистити сумління перед смертю. Поговорімо про мою дружину: що саме ти з нею зробила?
Її чорні очі розширилися, і вона зайшлася шаленим сміхом. Охоронець за зачиненими дверима здригнувся.
Анжела витерла пошматованим рукавом сльози з очей.
— Франциско, ти просто неймовірний! Так, я все влаштувала, позбулася твоєї дружини, але, либонь, Бог таки на її боці, бо того бовдура-слугу схопили. Так… Завтра я помру. На жаль, тепер ти мені не дістанешся, але і їй не дістанешся також. — Вона знову засміялася, але цього разу з якимось смутком. — Жодна з нас тобі не дістанеться, Франциско, а я ж зовсім не цього хотіла.
— Ще раз, Анжело. Що саме ти з нею зробила?
Жінка насмішкувато поглянула на Босвелла й похитала головою. Френсіс, простягнувши руку, накрутив на неї м’яке чорне волосся із синім відлиском і розлючено смикнув її до себе.
— Я не збираюся марнувати часу Анжело. Де вона?
Чорні очі лиховісно заблищали, але жінка нічого не сказала. Другою рукою Босвелл зірвав тюремну ряднину з її тіла й безжально штовхнув її на солом'яний матрац на лежаку. Незчулася вона, як її руки та ноги поприв'язували до ніжок лежака, розвівши врізнобіч.
— Що ви робите?! — закричала вона. — Я покличу охоронця!