Босвелл був такий кволий, що ледве спромігся видертися на коня. Він укрив Коналла найбруднішою лайкою, яку тільки міг згадати. Коналл на це лише відповів:
— За кілька вулиць звідси я знайшов таверну, що належить одному англійцеві. Він уміє цілком пристойно готувати яловичину. — І поїхав, указуючи Босвеллові дорогу до «Ла роза англо». На них чекав накритий стіл в окремій кімнаті. Господар, сам родом із північної Англії, подав гарячі шматки смаженої яловичини, кров із яких капала на великі кавалки йоркширського пудингу. На столі стояли також глиняна миска з артишоками, маринованими в олії та оцті, масельниця із солодким маслом та лежала гаряча, добре підпечена паляниця. Карафки були по вінця наповнені пінявим коричневим елем, і щойно Босвелл побачив їх, його брови одразу весело вигнулися вгору.
Господар таверни широко всміхнувся.
— Так, мілорде! Це справжній жовтневий ель! Я його готую щороку й закупорюю в діжки. Це нелегко зробити тут, у цьому місці!
Босвелл узявся за їжу. Він не відчував особливого голоду, але раптово запах яловичини знадив його, і лорд простягнув руку до сільнички. За півгодини він відкинувся на спинку стільця й мовив:
— Дякую, Коналле.
Той кивнув.
— Я самоправно попрохав майстра Кіра зустрітися з вами, — сказав капітан. — Він уже чекає на нас, мілорде.
— Він може допомогти?
— Можливо, мілорде. І головне банківське відділення Кіра, і голова їхньої родини в Стамбулі.
Босвелл устав і заплатив господареві. Чоловік вражено витріщився на дорогоцінну монету у своїй руці.
— Дякую, сер, — пробелькотів він. — Ми готові прислужувати прикордонному лордові будь-якої миті, для нас це безмежна честь!
Але Босвелл був уже в сідлі і мчав до гебрейських кварталів міста, до будинку П'єтро Кіра. Коналл усміхався, задоволений, що не дав графові померти від жалю до самого себе. Вони дісталися до оселі Кіра, і їх одразу ж запросили до великої вітальні, куди слуги принесли вино з печивом.
Потім з’явився і П'єтро Кіра, елегантний, у довгій чорній мантії, отороченій хутром, з товстим золотим ланцюжком із кулоном на шиї. Він потиснув руку лордові Босвеллу та промовив:
— Мені дуже шкода, що приймаю вас саме за таких обставин, мілорде. Присядьмо. Розповідайте мені все, що ви знаєте.
Граф переповів те, що почув від юної Мей та від Анжели ді Лікоза.
— Так, — кивнув банкір, — нам було все це відомо, і добре, щоб усе підтвердилося. Ми вже надіслали повідомлення до голови нашої родини в Стамбул. Не бійтеся за свою дружину, мілорде. Поряд із нею є друзі, і, коли настане слушний час, ми з нею зв’яжемося. Катріона смілива й винахідлива жінка.
— Я хотів би якнайшвидше поїхати до Стамбула, синьйоре Кіра.
— Цілком природно, що ви цього хочете, мілорде, але не варто. Принаймні поки що. Доки ми не переконалися, що графиня дісталася туди, що вона в безпеці й що в неї є зв’язок із нашими людьми. Якщо ви негайно вдеретеся до столиці султана, вимагаючи повернути вашу дружину, ви знищите себе, а можливо, і її також.
Султан Могаммед — дивний чоловік, і настрій у нього коливається від безмежної доброти до неймовірної жорстокості. Він дуже прихильний до свого візира. Якщо Цикалазаде-паша захопиться вашою красунею-дружиною, а тут з’явитеся ви й станете вимагати її назад, вас можуть хутко спровадити на той світ, мілорде. Нам слід діяти спокійно й обережно. Графині ніщо не загрожує. Цикалазаде-паша не має наміру завдати їй шкоди.
— Але як я її поверну, П'єтре? Як?
— Коли ми знатимемо все, що нам потрібно знати про становище вашої дружини, тоді, мілорде, зможемо щось зміркувати. Можливо, її вдасться викупити. Але, найімовірніше, нам доведеться її викрасти.
А поки що, будь ласка, повертайтеся додому й чекайте на звістку від мене. І ще, мілорде. Либонь, ви розумієте, що гроші вашої дружини у вашому повному розпорядженні. Перш ніж їхати сюди, у Неаполь, вона умовилася з Домом Кіра, що ви та ваші діти маєте успадкувати її статки, якщо з нею щось станеться.