Ще кілька хвилин жінки поблукали імперськими покоями давно померлої матері султана Чири Гафіз. Кат не могла позбутися думки, що вона без дозволу вдерлася сюди. Установивши на місце кахлю із зображенням чортополоху, вона пошкодувала, що не запросила з ними Сьюзен. Бабуся Сьюзен Рут провела перші роки свого життя в цьому ж самому палаці.
Нарешті Естер повела їх назад крізь сад до їхніх паланкінів. Дорогою до будинку Кіра і Кат, і Латіфа були незвично принишклі. У дворі будинку вони обіймали стареньку й щиро дякували їй за таку незвичну прогулянку, а Осман тим часом переступав поряд із ними з ноги на ногу: йому хотілося поквапити їх, проте він не наважувався цього зробити. Дорогою до палацу візира вони тихенько обговорювали таємниці, що стали їхніми спільними. Цей день зріднив їх іще дужче.
Цикалазаде-паша нетерпляче чекав на них. Очі в нього звузилися, обличчя було похмурим, і варто було б їм насторожитись. Але і Латіфа, і Кат були щасливі, у захваті від своєї прогулянки.
— Де ви були? — запитав він. — Я повернувся з Єні-Серая й побачив у себе вдома пустку.
— Ми гостювали в Естер Кіра, мій господарю, — радісно мовила Латіфа. — Вона запросила нас до старого Ескі-Серая, і ми показали Інчилі, де колись жила незрівнянна Чира Гафіз. У нас був надзвичайно приємний день, і ми вдячні вам за те, що ви дали нам ваш дозвіл піти.
— А я сьогодні нудьгував, позбавлений товариства, — поскаржився візир.
— Мій господарю Цико, — пожартувала Латіфа, улесливо всміхаючись до нього, — у вас найвідоміший гарем у всій імперії, майже такий, як у мого кузена султана. Мені не віриться, що ви нудьгували, хіба що вам самому того хотілося.
Без жодного попередження рука візира злетіла в повітря й ляснула Латіфу в обличчя. Вона вражено захлинулася, очі в неї наповнилися слізьми. Раби стояли, мов громом ударені, непорушно, ледь дихаючи, бо ніхто ще ніколи не бачив, щоб візир ударив свою дружину. А от Кат накинулася на візира й почала розлючено бити його в груди.
— Не смій навіть торкатися до неї! — сердито кричала вона на нього. — Вона тобі нічого не зробила! Ти злий, несправедливий!
Тепер, неабияк перелякавшись, Латіфа намагалася відтягти Кат від нього.
— Ні! Ні! Інчилі, ти маєш благати господаря Цику дарувати тобі прощення. — Вона намагалася опустити Кат на коліна.
Кат відвернулася від візира й ласкаво торкнулася щоки Латіфи. На червоній шкірі було добре помітно білий відбиток руки.
— Нізащо! Він не мав права бити тебе.
— Він мав на це беззаперечне право, — заперечила Латіфа, відчайдушно намагаючись пом’якшити гнів, спалах якого вона вже бачила в сіро-блакитних очах Цикалазаде. — Він наш володар, наш господар. Без нього ми були б нічим, Інчилі.
— Невже ти насправді так вважаєш? — Кат не вірила власним вухам.
Повернувшись, Латіфа впала на коліна перед візиром, головою торкнувшись носака його виставленого вперед черевика.
— Прости мені мою зухвалість, мій господарю, і пробач також і їй. Вона ще не звикла до наших порядків, але я знаю, що вона не хотіла зробити нічого поганого!
Цикалазаде-паша ласкаво поклав руку на голову Латіфи.
— Я пробачу їй заради тебе, моя люба. Але все ж вона має бути покарана, бо інакше всі інші в моєму домі вважатимуть мене слабким господарем.
Він коротко кивнув двом євнухам, що тримали Кат за руки.
— Відведіть її до стовпа для шмагання й підготуйте до покарання, — наказав він.
— О, мій господарю, — схлипнула Латіфа, підвівши до нього залите сльозами обличчя, — будь ласка, не треба шмагати Інчилі. Вона моя подруга!
Візир знову кивнув євнухові.
— Відведи Латіфу до її кімнати, — тихо наказав він. Налякана дружина послухалася його.
Євнухи потягли Кат до середини двору, де стягли з неї накидку й прикували її між двох стовпів. Напівпрозору сорочку зовсім зірвали з неї, оголивши не лише її довгу красиву спину, а й пухкі груди. Повільно візир пройшов двором і мовчки стояв біля неї, як їй здалося, цілу вічність. Потім, грубо схопивши її золотаве волосся, він смикнув її голову назад і сказав спокійним голосом:
— Цього разу покарання буде м’яким, Інчилі, але ніколи більше не йди мені наперекір — ані прилюдно, ані наодинці. Я просто обожнюю тебе, моя коштовносте, але не терпітиму приниження. Тому це покарання ти матимеш особисто від мене. Якщо попросиш пробачення, я спинюся. Якщо ні, дістанеш двадцять ударів. — Він нахилив голову й запекло поцілував її, тихо посміюючись.