— Так, Кат, я тебе кохаю, — сказав він. — А тепер досить уже цих дурниць. Менш ніж дві години лишилося до світанку. Треба чимскоріше забиратися звідси.
— Що з охоронцями? — запитала вона.
— Ми з Конналом відіслали їх до пращурів.
— їх було шестеро. Ви всіх повбивали?
— Так.
— Де тіла?
— Там, куди вони попадали.
— Ні! До них злетяться стервятники, і птахів побачать селяни. Комусь неодмінно стане надто цікаво, і він всуне сюди носа. Припаси на тиждень, що його я маю тут прожити, привезли вчора. Принаймні сім днів ніхто сюди не приїжджатиме, якщо лише нічого не трапиться. Прив’яжіть до тіл камені й поскидайте їх у море. Тоді птахів не приваблюватиме жодна мертвечина й ніхто сюди не поткнеться.
Він захоплено похитав головою.
— Мадам, ти повсякчас дивуєш мене, — сказав він і простягнув їй вузлик, що лежав на підлозі. — Твоє дорожнє вбрання. Перевдягнися, а я тим часом покличу Коналла й потурбуюся про все інше. Сьюзен чекає в човні. Коли будеш готова, іди до причалу й не лякайся юнака, якого там побачиш: то правнук Естер Ашер. Він проїде якусь частину дороги з нами.
— Я зазвичай не лякаюся юних чоловіків, Босвелле.
Устаючи, він по-молодецьки всміхнувся до неї.
— А ти просто приголомшливо виглядаєш, мадам, з цими гарними цицьками, що так настовбурчилися на мене. Ох, було б у нас хоч трохи часу… Це ліжко здається зручним.
— Ні, нізащо! Тільки не тут, — відрізала вона. — Надто вже довго я була тут нещасною! Краще б мене затягли в які-небудь придорожні кущі!
— Щойно нам пощастить вибратися звідси, мадам, я спробую для тебе таке влаштувати, — усміхнувся він і встиг відхилитися від влучно кинутої подушки. Засміявшись, він вибіг з альтанки.
Кат зіскочила з ліжка. «Я знову жива! — переможно думала вона. — Я вкотре вижила!»
І вона сміялася вголос, розв’язуючи вузлик, який він їй дав. Білизна в ньому була жіночою, але темно-сині штани, біла сорочка, накидка, пасок, чоботи й тюрбан — чоловічими. Швидко вдягнувшись, вона старанно підколола волосся, приховавши його, а потім наділа на голову маленький тюрбан. Натягнувши чоботи, вона встала й підперезалася паском. Мигцем поглянувши на себе в дзеркало, вона розв’язала пасок, скинула сорочку й стягнула пишні груди лляною тканиною. Потім знову вдяглася, додавши вишивану накидку поверх сорочки. Знову поглянувши в дзеркало, вона всміхнулася. Ніхто, кому втрапить в око цей юнак, не запідозрить, що це прекрасна друга дружина візира!
Вона востаннє оглянула кімнату, але тут не було нічого, що вона хотіла б узяти із собою. Із розмов з Естер Кіра Кат знала, що все, що їй може знадобитися в тривалій подорожі, надасть їй родина банкірів. Вона не хотіла брати жодних прикрас, що їх подарував візир. На правій руці в неї було два персні: оздоблений рубіном у формі серця, що його їй подарував Патрик Леслі, та з бірюзою, отриманий від Естер Кіра, щоб зберігати чудодійні порошки. На лівій руці сяяла подарована Френсісом обручка зі смарагдом. їй нічого більше не було потрібно. Вона, навіть не озирнувшись, вийшла з альтанки.
Кат швидко йшла прекрасними садами. З якимось хижим задоволенням подумала, що той чоловік, який користався її тілом так, ніби якоюсь бездушною твариною, більше не зможе радіти цьому прекрасному острову. Такою стане її маленька помста Цикалазаде-паші. Цей острів назавжди пов’яжеться в його уяві з нею, і він швидко зненавидить і свій затишний палац, у якому оживатимуть сотні спогадів.
Раптом вона перечепилася через тіло посеред охайної, всипаної камінцями доріжки. Це був Осман. Вона не відчула жодного жалю.
Переступивши через нього, пішла далі, обережно спустилася до берега, де чекав човен.
Рівно за тиждень прибув човен візира, що мав доправити його дружину назад до палацу. Ніхто не чекав на нього коло причалу, і за кілька хвилин наглядач за веслярами видерся кам’яними сходами на вершину острова. І сади, і альтанка виявилися зовсім порожніми. Він гукав Османа, але його голос розчинився в ясному ранковому повітрі. Нікуди було подітися від страшного усвідомлення: на острові не було нікогісінько. Наглядач збіг сходами униз і закричав:
— Повертаємося до палацу!
Човен різко повернув і стрімко поплив Босфором назад, тим самим шляхом, яким дістався до острова. Наглядач навіть не чекав, доки човен причалить, він просто стрибнув на берег і помчав щодуху шукати Гамміда.
Знайшовши його з Латіфою-султан, наглядач кинувся навколішки й закричав:
— Лихо, Гамміде! На острові Тисячі квітів немає нікогісінько, ані живих, ані мертвих. Він зовсім безлюдний. Я сам його обшукав.