— Ану замовкніть! Усі! — Очі присутніх обернулися до старої жінки в кріслі. — Що сталося, Алі Зіє? Мати султана Сафіє буде невдоволена, якщо я розповім їй про таку нелюб’язність.
Кислар-ага подивився на стареньку. Ось у кому ховалася справжня сила родини Кіра — у цій малесенькій, крихкій на вигляд старій жінці з всевидючими чорними очима. Зараз вони втупились у нього, навіть не кліпаючи, і він здригнувся. Він усміхнувся до неї.
— Що ви зробили з дружиною Цикалазаде-паші, з Інчилі, Естер Кіра?
— А що з нею сталося, Алі Зіє?
— Я не знаю, але думаю, що знаєте ви.
— Маячня! Я й гадки не маю, про що ти говориш.
Ага знову посміхнувся й вирішив блефувати.
— Це і вся ваша родина, Елі Кіра? — запитав він.
— Ні. Є ще мої сини.
— Приведіть їх, — пролунав наказ.
Банкір коротко кивнув дівчатам-слугам, і за кілька хвилин вони повернулися з чотирма хлопцями.
— Це всі?
— Є ще Ашер і наш родич Джон, — наївно мовила Дебра.
Ага вхопився за ці слова.
— Де твій син Ашер і що то за родич?
— Вони поїхали в справах банку, і якийсь час їх не буде.
— Куди? І що це за Джон Кіра?
— Я послав їх до Дамаска, а наш родич приїхав із північної Європи.
— Від кузена Бенджаміна з Шотландії, — знову прохопилася Дебра.
Елі Кіра розлючено поглянув на свою дочку.
— Помовч, Дебро. Не встрявай, коли тебе не питають. Ти надто нестримана як на юну дівчину.
— Алі Зіє! — Усі очі звернулися до Гамміда. — Алі Зіє! — Його високий голос збуджено бринів. — Та жінка, Інчилі, приїхала з Шотландії! Я пам’ятаю, як вона мені про це розповідала, щойно в нас з’явилася.
Очі аги звузилися. Ось де зв’язок. Він крутнувся навколо себе й подивився на Елі Кіра та його синів.
— Ці двоє! — Він указав на двох наймолодших хлопчиків Кіра. — Скільки їм років?
— Тринадцять і шістнадцять, — пролунало у відповідь.
— Чудовий вік, — почулося у відповідь, а наступні слова пролунали нещадними ударами молота: — Я надам твоїй родині велику честь, Елі Кіра. Я прийму цих двох чудових юнаків до війська яничарів.
— Ні! — зарепетувала Маріам Кіра.
Голос банкіра був упевненим, але серце в нього шалено калатало:
— Ви не можете цього зробити, Алі Зіє. Я сплачую подушний податок. Мої сини звільнені від військової служби.
— Я надаю вам величезну честь, Елі Кіра. Твої сини вступають до елітної військової частини, що підкоряється наказам самого султана. Ви не можете відмовитися від такої щедрої пропозиції, це образить мого господаря. І… Я надам вашій вірній родині ще більшу честь. — Його очі обернулися туди, де стояла молода Дебра. — Я приймаю вашу старшу дочку до гарему мого господаря. Я ще ніколи не бачив таких красивих очей. Цей фіалковий колір просто неповторний. Я впевнений, що, навчившись дечого, вона зуміє його зачарувати.
— Ні! — Тепер Елі Кіра закричав. — Ця дівчина заручена! Вона за два дні виходить заміж!
— Ви помиляєтеся, друже мій, — посміхнувся ага. — За три ночі я представлю її султанові, і він візьме її до свого ліжка як свою нову іграшку. Можливо, вона його зачарує. Якщо ні, то проживе все своє життя в Палаці забутих жінок.
Маріам Кіра кинулася до ніг аги.
— Що ви шукаєте? — благально допитувалася вона. — Я допоможу вам усім, чим зможу. Але, молю вас, не забирайте моїх дітей!
— Маріам! — Елі силоміць підняв свою дружину з колін.
— Елі! Елі! — Вона повернула до нього перелякане, залите сльозами відчаю обличчя. — Що ти наробив? Що там таке важливе, що ти готовий принести в жертву Давида й Лева? Що настільки важливе, що ти згоден приректи Дебру на життя, сповнене самотності та ганьби? Якщо ти хоч щось знаєш, скажи йому! Скажи йому, я прошу тебе іменем Ягве!
Елі Кіра з відчаєм подивився на свою бабусю. Зараз роки навчання бурхливо суперечили його батьківським почуттям. Він просто не знав, що робити.
Естер Кіра зітхнула.
— Повиходьте з кімнати всі, крім Алі Зії, Гамміда та мого онука, якому варто пояснити, до чого весь цей гармидер. Якщо хоч пальцем торкнетеся котрогось із моїх правнуків, нічого не дізнаєтеся!
— Забирай своїх людей і чекай у дворі. Не торкатися нікого й нічого, — наказав ага.
Поступово кімната спорожніла, у ній залишилися тільки старенька, Елі Кіра та два євнухи.