Так непомітно вона переклала провину з власних тендітних плечей на його жирні. В Елі Кіра аж щелепа відпала від захоплення. Алі Зія сидів, замислившись.
— Інчилі давно вже немає, — підсумувала Естер Кіра. — Я вкотре віддано прислужила правителям Оттоманської імперії. Коли Цикалазаде-паша повернеться зі свого походу, скажіть йому, що пані Інчилі померла через викидень. До речі, насправді не було ніякої дитини. Це були хитрощі, завдяки яким вона залишилася на острові, з якого її чоловік міг урятувати її. Євнухи мертві й нічого не скажуть. Веслярів можна продати й купити нових, і наглядача знайдете як здихатися. Ніхто більше не знає, що Інчилі втекла. Усі повірять тому, що ви скажете.
— Султан знає, — сказав Алі Зія.
— Скажіть йому, що жінка померла, а євнухи залягли, поховалися, бо боялися, що це вважатимуть за їхню провину. Іще додайте, що всіх винних покарано. Його це не надто хвилює, і скоро він усе забуде.
Алі Зія кивнув.
— Ви маєте рацію, Естер Кіра. Ви добре знаєте отаманських правителів.
— Як не знати, — відповіла старенька. — Я успішно веду з ними справи от уже майже сто років.
Євнухи встали, і Елі Кіра також.
— Прошу пробачити нас, Елі Кіра, за таке вторгнення до вашого дому. Мені насправді здавалося, що за участі вашої родини було вчинено злочин. Сподіваюся, ви все ж не вважатимете за потрібне скаржитися султанові.
— Ні, — швидко запевнив банкір. — Я розумію, що сталося просто жахливе непорозуміння. Ви лише виконували свій обов'язок.
Кислар-ага поглянув на Естер Кіра.
— Ви просто неперевершена жінка, — сухо сказав він. Повернувшись, ага вийшов із кімнати, а за ним — Гаммід і Елі Кіра.
Коли вони опинилися наодинці у дворі будинку, ага повернувся до Гамміда.
— Роби, як вона сказала. Якщо виникатимуть запитання, я підтверджу все, що треба.
— Ти віриш їй, Алі?
— І так, і ні, — пролунало у відповідь. Ага заліз у свій паланкін і дав знак вирушати. Дорогою до Єні-Серая Алі Зія прийняв одне рішення. Вплив Естер Кіра на родину султана слід усунути, і, без жодних сумнівів, вона має померти. Навіть у своєму більш ніж поважному віці вона залишалася надто поміркованою й страшенно небезпечною. А ще вона була живою ланкою до того часу, коли оттоманські султани були сильними чоловіками й керували імперією самостійно, не дослухаючись до порад жінок чи євнухів. Алі Зія не хотів би побачити, як той час повертається.
Розділ 58
Узбережжя Фессалії огортали досвітні сутінки. Пурпурові гори пронизували небо, освітлене першим сонячним промінням, вище за всі височіли вкриті снігом верхівки Олімпу та Осей. Між цими двома велетнями пасма Пінд простяглася родюча рівнина Фессалії, Розділена річкою Піньос, що бігла до Егейського моря.
У короткий проміжок часу між відпливом та припливом, коли темно-зелені води річки лінькувато змішалися з бірюзою моря, невеликий човен прослизнув з Егейського моря в гирло Піньос.
Вони всю ніч простояли на якорі біля цього узбережжя, чекаючи на затишшя, щоб спокійно потрапити до річки, та наступний приплив, що швидко поніс їх уперед. Випадковий спостерігач побачив би з берега в тому човні чотирьох чоловіків та жінку. Було зрозуміло, що це родинний човен, прибережне торгівельне судно, що прямує до Лариси продавати свій товар.
Подорожні на човні дружно полегшено зітхнули. Ще один відрізок шляху лишився позаду, і поки що все було на диво просто. Відтоді, як вони покинули острів Тисячі квітів, небо було до них добрим, а моря — ласкавими. Вони промчали Мармуровим морем повз острів, теж названий Мармуровим, де раби Оттоманської імперії видобували мармур, який султан продавав іншим країнам. Далі, у Дарданеллах і в Егейському морі, Кат помітила всього два інші човни. Вони лише раз зупинялися на острові Лемнос, щоб поновити запас прісної води.
Річка разюче відрізнялася від синьо-золотавого моря. Кат приголомшувала груба краса, що оточила її. Загорнута в темний плащ, вона сиділа на носі човна, і в неї розбігалися очі. Праворуч уступи гір спускалися, мов боги з Олімпу, круто збігаючи до річки. Ліворуч здіймалася гора Осса, що вищилася на тисячу п’ятсот футів прямо від самісінької долини.
Долина була вкрита зеленню, і на трав’яних луках паслися прекрасні коні.
— Вони дикі? — поцікавилася Кат, не помітивши ні будинків, ні людей.
— Ні, — відповів їй Босвелл. — їх спеціально вирощують із давніх-давен. Тепер ці господарства належать туркам, але навряд чи ми побачимо людей, доки не дістанемося до Лариси. Турки на фермах і у великих містах, а ця річка проходить лише повз два маленькі містечка.