У глибині свідомості її ятрила думка, що, якби він не сплутався з Анжелою ді Лікоза, ніякого викрадення не було б. Проте воно сталося, і тепер, як не бажай, нічого вже не можна було змінити. А якщо вона дозволить убити їхнє кохання, злий дух Анжели святкуватиме перемогу.
Вона боролася із собою кілька днів. Вона тижнями не могла заспокоїтись і часто, прокинувшись серед ночі, починала невпинно крокувати кімнатою. Вона кохала його й усе ж не була впевнена, що зможе витримати дотики його рук. А ще вона боялася, що в ній не лишилося жодної чуттєвості.
Вона розуміла, що сама має зробити перший крок. Уважний до її почуттів, Френсіс сам цього не зробив би. До того ж вона володітиме становищем, тож зможе відступити будь-якої миті, не образивши його.
31 грудня Босвелл поїхав у Рим у справах. Він обіцяв повернутися ще засвітла, щоб вони разом могли зустріти Новий рік. Провівши його, вона кілька годин сперечалася сама із собою, вагалася й зрештою прийняла рішення. Вона визнавала, що їй страшно, та не могла не визнати й того, що знову його хоче.
По обіді, доки служниці перестеляли її велике ліжко постільною білизною, напахченою бузком, а кухарка смажила жирного півня до вечірнього святкування, Кат спілкувалася зі своїми дітьми. Вони чудово її пам’ятали, і це спантеличувало, доки вона не почула, як вони обговорюють події з її життя, яких аж ніяк не могли знати.
— Звідки вам це відомо? — запитала вона їх.
— Та ж Бесс розповідала нам, матусю, — пояснили вони. Кат подумки щиро подякувала своїй старшій дочці. Либонь, якби не Бесс, малеча б зовсім забула її.
Цього останнього дня старого року вона простежила, як діти покупалися, а коли вони посідали до столу, приєдналася до них. Після вечері вона, на їхнє радісне здивування, дістала сріблястий паперовий пакуночок «Піноккаті» — червоних та коричневих цукрових солодощів, схожих на маленькі діаманти. їхня няня Люсі Керр з усмішкою дослухалася, як Кат розповідає дітям дивовижні оповідки про їхню батьківщину.
Нарешті вона послухала їхні вечірні молитви й, вкладаючи їх до ліжка, ніжно поцілувала кожного, упиваючись їхньою радістю. Побажавши їм на добраніч, вона повернулася до своєї кімнати, де Сьюзен та Мей готували для неї ванну.
— У що ви одягнетеся, моя пані? — запитала Мей.
— Дістань зелену нічну сорочку, що її подарував мій лорд, — відповіла вона.
Брови Сьюзен ледь-ледь звелися, і вона простягла руку до духмяних олійок для ванни.
— Польові квіти, — почула вона голос своєї господині. — Ті, що привезені з Шотландії, у сріблястому слоїку.
«Отже, — радісно подумала служниця, — вона нарешті наважилася знову розправити крила». Сьюзен усміхнулася сама до себе, сподіваючись, що повернення її пані до світу чуттєвих насолод буде таким само чудесним, яким стало її власне. Сьюзен уперше в житті закохалася. Це щастя подарував їй один із вершників-охоронців, які супроводжували їх із Шотландії. Роберт Фітц-Ґордон показав Сьюзен, яким солодким може бути кохання. Вони збиралися побратися невдовзі після Нового року.
Кат занурилась у духмяну воду в порцеляновій ванні. Її вицвіле волосся було старанно зібране вгору й підколоте шпильками з панцира черепахи. Від тепла води й каміна, біля якого стояла ванна, вона зовсім розслабилась і схотіла спати. Дві служниці метушилися навколо неї, складаючи її одяг.
Вона почула його кроки на порозі, і її очі широко розплющилися. На якусь мить він застиг, спрагло розглядаючи її, але потім опанував себе.
— Перепрошую, моя люба. Я не знав, що ти приймаєш ванну.
— Френсісе!
Дідько! Вона не хотіла, щоб у її голосі пролунав такий відчай. Він відвернувся від неї.
— Я б хотіла, щоб ти залишився зі мною й розповів мені, як пройшов твій день, мій лорде.
Її серце болісно стиснулося, коли вона побачила, як його очі сповнюються надією.
— Сьюзен, Мей… Ви можете йти. Простежте, щоб у кухарки була готова вечеря, коли ми накажемо її подати. І можете бути вільні весь вечір.
Вони присіли в реверансі й швидко пішли.
— Підходь, посидь біля мене, Френсісе. Як ся має Ашер Кіра? Усівшись, він узявся просторікувати про справи, що привели його до міста. Він намагався не відводити погляду від її обличчя, але погляд раз у раз відводився сам на її м’які груди, які було чудово видно крізь воду. Він ковтнув і, намагаючись опанувати себе, укотре звів очі догори. Вона опустила вії, але він устиг помітити блискітку сміху в її очах.
— Кат! — його голос пролунав несподівано різко, і вона поглянула на нього знизу вгору. — Я не святий. Я просто не можу сидіти тут і не торкатися тебе. Ти завжди так на мене впливала, і ти це знаєш.