«Кохана, — писав він, — коли ти це читатимеш, ми маємо вже бути під вітрилами по дорозі додому. Зима тут була довга й сувора, і я тужив без тебе. Весілля короля відбулося в Осло, але ми повернулися на Різдво в Данію й досі залишаємося тут. Перекажи Джеймі, що в мене є сюрприз до його дня народження, на який я не потрапив. Посилаю свою любов тобі й нашим дітям. Твій відданий чоловік Патрик Леслі».
Це не був лист чоловіка, спраглого до своєї жінки, і Кат розлютилася. «Виродок», — подумала вона сердито й замислилася, чи знайшов він собі коханку, а чи просто розважався з випадковими повіями. Якщо в нього таки є коханка, вона має належати до двору. Лишиться вона позаду чи приїде разом із ними? «Невдовзі я про це дізнаюся», — пробурмотіла вона. Чорт би його взяв! Вийшло просто чудово.
Вона хотіла завагітніти, щоб уникнути уваги короля. Проте, завагітнівши, їй доведеться повернутися додому в Ґленкірк, кинувши Патрика при дворі розважатися зі своєю коханкою. Була лиш одна рада. Вона мала позбутися тієї розпусниці.
1 травня 1590 року Джеймс і його королева прибули в Літ на головному кораблі, який супроводжував конвой іще з тринадцяти суден. Уздовж дороги до столиці вишикувався радісний люд. Гарненька молода королева зручно влаштувалася в позолоченій колісниці, яку тягли вісім білих коней у червоних оксамитових попонах, вишитих золотими та срібними нитками.
В Единбурзі зібралася аристократія, щоб привітати Анну. Катріона Леслі стояла поряд із Френсісом Стюартом-Гепберном, коли королівська процесія прибула до Голіруд-хауза. Вона відразу ж помітила Патрика, що допомагав мініатюрній жіночці встати з коня.
Жінка мала сріблясте волосся й була одягнена у світло-рожеву оксамитову сукню, оздоблену якимось сірим хутром, схожим на кроляче.
— Ти був у Літі, Френсісе. Що це за дівка, яку Ґленкірк спускає з коня?
Френсіс Гепберн хижо посміхнувся, дивуючись, як швидко Кат усе зрозуміла.
— Це леді Крістіна Андерс, — сказав він. — Королевина подруга дитинства, фрейліна, яка допомагає їй в опочивальні.
— Кого вона обслуговує в опочивальні?! — вибухнула Кат. — Вона вже щонайменше чотири місяці виношує дитину. Чорти б тебе схопили, Ґленкірку! Я його просто знищу за це!
Босвелл усміхнувся.
— Я певен, ти знайдеш спосіб поквитатися з ним.
— Знайду, — похмуро пообіцяла вона й провадила далі: — О, Френсісе! Я так за ним сумувала! Багато місяців не бачила його. Як він міг?
Граф Босвелл заспокійливо обійняв Кат.
— Мабуть, це тому, що він був самотнім і ти йому була потрібна. Тож він і взяв собі жінку, щоб збадьоритися. Це нічого не означає.
— Я теж була самотня, Френсісе. Мене щоночі обпікала туга за ним, коли його не було поряд, навіть коли зі мною був король.
— Не жалій себе, моя люба, — сказав лорд Босвелл. — Може, у неї вистачило вогню, щоб зігріти Патрика цієї зими, але вона не зможе довго обігрівати його. Поглянь, як його очі бігають, неначе шукають кого. Він видивляється тебе.
— Авжеж, видивляється, — відповіла вона. — Видивляється, чи не вгледіла я його з тією повією! Боже, Босвелле! Ти поглянь, як вона чіпляється за його руку! Я роздеру її на шматки!
Сміх Френсіса Гепберна застряг глибоко в горлі.
— Якщо ти влаштуєш сцену на публіці, усі співчуватимуть бідолашній леді Андерс. А от якщо привітаєш Ґленкірка так, як належить добрій жінці, симпатія буде на твоєму боці. Моя дружина завжди грає в цю гру, коли шукає пригод поза Крайтоном. Усім відомо, що тебе називають доброчесною графинею за твою вірність і відданість своєму лордові. Якщо справді хочеш поквитатися з ним, грай свою роль до кінця!
— Босвелле, я тебе обожнюю! Ти найкращий, дияволе! — захоплено мовила Кат. — Який у мене вигляд?
Його блакитні очі оглянули її з помітним схваленням. Цього прохолодного весняного дня вона була вбрана в дуже просту темно-червону оксамитову сукню з довгими обтислими рукавами з манжетами й невеликим жорстким комірцем із мережива кольору «екрю». На ній також були її славнозвісні рожеві перли. Хоча в Кат було чотири намиста з них, наділа вона лише два. Плащ із соболевим хутром, що також дуже личив їй, Катріона скинула. Її темно-медове волосся було зібране в золоту мереживну сіточку й підколоте золоченими перловими шпильками.
— Люба моя, не треба так непристойно стріляти на мене своїми зеленими очицями, — сказав тихо Босвелл. — Я й так ледве стримуюся, щоб не зґвалтувати тебе. Якщо Патрик одразу ж не потягне тебе до ліжка, він більший дурень, ніж я думаю.