Приголомшена, вона тільки й могла витріщитися на нього.
— А мої діти? — нарешті Катріона спромоглася вимовити.
— Я подарую тобі стільки дітей, скільки ти захочеш, а якщо забажаєш забрати своїх маленьких Леслі, я радо прийму і їх.
— Гадаю, Патрикові буде що відповісти на це, — мовила вона із сухою посмішкою.
Блакитні очі Босвелла зазирали в її зелені очі.
— Я не хочу говорити про Патрика, — тихо сказав він, і його губи потяглися до її вуст. Кат легко поступилася. Думки трохи бентежили її, однак почуття до Френсіса Гепберна виявилося навіть глибшим, ніж вона думала.
Його губи ніжно торкалися її чола, стулених повік, кінчика маленького носика. Вона задоволено бурмотіла, і він розсміявся.
— Просто чудово, — кепкував він. — Я намагаюся збудити твою найглибшу пристрасть, а замість цього ти щось мугикаєш, як добре вгодоване дитя.
Вона захихотіла.
— Але ж ви, мілорде, даруєте мені вдоволення.
— Це добре, — сказав він, — бо я збираюся протримати тебе тут увесь день. А мені, мадам, ще не траплялася така жінка, яку я хотів би не випускати з ліжка цілісінькими днями!
— Але ми не в ліжку, — зауважила вона. — Ми лежимо долі під ковдрою, і якщо хтось із твоїх неперевершених прикордонників завітає в гості… — Вона помовчала, і її очі пустотливо блиснули. — Що ж, мілорде, ваше й так добре знане ім’я увійде в легенди!
Зареготавши, Френсіс Гепберн підвівся і, схопивши Кат на руки, поніс її нагору, де безцеремонно кинув на ліжко.
— Тепер я розпалю вогнище, — промовив він, нахиляючись, щоб засвітити тріску.
— А чи вийде в тебе? — задирливо відказала вона.
Обернувшись, Френсіс Гепберн поглянув на прекрасну графиню Ґленкірка й подумав, що, хоч би яка солодка була минула ніч, прийдешній день буде ще солодший.
Розділ 23
Уранці після свого повернення до палацу Голіруд Патрик Леслі прокинувся пізно з болем у голові і з присмаком старої ганчірки в роті. Простягнувши руку до Кат, він із жахом згадав, що сталося минулої ночі. Якусь мить граф лежав нерухомо, а болючі спогади, мов страшнючі шпичаки, в’їдалися йому в тямку. Джеймс із Катріоною. А потім вони з королем і Кат.
— О Боже мій! — прошепотів він. Схопившись на ноги, Патрик пройшовся по кімнаті до стіни з каміном, доторкнувся до різьблення й похмуро спостерігав, як відчиняються потаємні двері. Знову зачинивши їх, він повернувся до ліжка й помацав те місце, де вона лежала. Простирадло було холоднюче, і він зрозумів, що Кат уже кілька годин немає. Він перевірив скриню, що стояла біля ліжка, — її одяг для катання верхи зник. Годинник на каміні пробив десяту.
Швидко вдягнувшись, Патрик Леслі вирушив на пошуки головного вартового.
— Я хочу поговорити з усіма, хто чергував минулої ночі. Коли востаннє змінились охоронці?
— О шостій ранку, мілорде.
— А перед цим?
— Опівночі, мілорде.
— Ці люди мені й потрібні, капітане, — ті, хто заступив на варту опівночі. Скільки з них чергувало на брамі?
— Шестеро. Двійко біля головної, двійко біля задньої й двійко біля входу для слуг.
Патрик замислився. Звичайна людина пішла 6 через задню браму або через хід для прислуги.
— Нехай до мене з’являться ті, хто стояв на головній брамі, — наказав він.
Незважаючи на свої розбурхані почуття, граф не втримався від кривої посмішки задоволення, коли з’ясувалося, що він таки мав рацію. «Посильний до Ґленкірка» виїхав із головної брами за кілька хвилин до п’ятої ранку.
Він викликав короля на розмову через Барру, його служку. Патрик дуже чітко пояснив, що, як Джеймс не зустрінеться з ним негайно, він піде до королеви. Уже за годину Барра провів його таємним проходом. Король був іще в ліжку, він прокинувся з таким самим страшенним похміллям, як і Ґленкірк. Патрик Леслі не гаяв часу.
— Пригадуєш, що ми робили цієї ночі?
Щоки короля спалахнули.
— Я був п’яний, — пробурмотів він.
— Я теж був, — відповів його кузен, — а проте це не виправдання для зґвалтування. Знаєш, вона втекла, виїхала верхи через головну браму ще до п’ятої ранку. Я збираюся вибачитися за Кат перед королевою, а потім поїду по неї. Коли її знайду, я впаду навколішки й благатиму простити мені. Залишається тільки молитися, щоб вона дарувала мені прощення, хоч я зовсім не певен, що дістану його. Я пригадую, що ми з нею виробляли, і я не зможу звинувачувати її, якщо вона відмовить мені. Тепер ми залишатимемося вдома, у Гленкірку, кузене Джеймс, як і раніше, віддані Стюартам, але подалі від цієї помийної ями, яку всі називають двором.