— Ну ж бо, люба, поцілуй мене, — попрохав він.
— Ти обіцяєш мені, що будеш обачний?
— Так, дівчинко моя! Я берегтимуся. А тепер ви з Геркулесом маєте вийти через десять хвилин. Прослідкуй, щоб Фіона не базікала зайвого.
Кат засміялася.
— Фіона не зізнається навіть, що бачилася з вами, не кажучи вже про те, що прихистила вас. Адам на ній живого місця не лишив би! Б’юся об заклад, він знає, яка слава ходить про твого брата.
Босвелл усміхнувся.
— Кохана, незабаром ми знову будемо разом. — І за мить він вийшов через задні двері у двір стайні, де Геркулес тримав Валентайна. Кінь нетерпляче бив копитами.
Кат вийшла з кухні й похапцем подолала два прогони сходів нагору, до спальні Фіони, несучи тацю з вином, хлібом і шматочком медового щільника.
— Прокидайся, сплюшко, — гукнула вона до кузини. Фіона щось пробурмотіла й закопалася глибше в перину. — Я від’їжджаю, Фіоно. Сьогодні вранці нам із Босвеллом час повертатися в Ермітаж. — Вона поставила тацю на столик біля ліжка. Фіона сіла.
— Боже мій! — мовила Кат. — У тебе вигляд, неначе в того замку, що його здобуто після великої битви.
— Отак я й почуваюся, — відповіла Фіона. — Геркулес гідно носить своє ім’я. — Раптом щоки в неї спалахнули. — Господи, Кат! Не кажи Леслі! Я ще досі жодного разу не зраджувала йому. Не розумію, що на мене найшло.
— А я, кузино, чудово розумію, — відповіла, сміючись, Кат. — Я нічого не розповідатиму про тебе, якщо ти не розповідатимеш про мене. — Вона нахилилась і обійняла Фіону. — Поводься добре, і, якщо я буду тобі потрібна, господар «Дуба і чортополоху» зможе передати записку для Босвелла.
— Хай благословить тебе Господь, Кат, — мовила Фіона.
Босвелл тим часом їхав містом, дбаючи про те, щоб його добре бачили городяни. За ним поступово зібралася юрба. Позаду себе він чув захоплені голоси:
— Це Босвелл!
— Це сам прикордонний лорд!
— Френсіс Гепберн!
— Він утік від короля!
— Невже Джеймі справді думав, що зможе втримати Босвелла?
— Свята Маріє, він і справді такий красунчик, як про нього говорять!
Граф під’їхав до Незер Боу й зупинив свого коня. Люди трималися на шанобливій відстані, поглядаючи на міцні Валентайнові копита.
— Доброго ранку добрим людям Единбурга! — пролунав глибокий голос графа.
Натовп заворушився, глядачі легенько штовхали одне одного й усміхалися.
— Чи знайдеться серед вас чоловік, — провадив далі Босвелл, — що хотів би чесно заробити золоту крону? Я заплачу крону тому, хто приведе до мене канцлера Джона Мейтленда. Якщо він по мене прийде, я тут-таки без жодних заперечень повернуся до в’язниці!
Натовп вибухнув захопленим сміхом, і декілька чоловіків побігли до будинку канцлера, а за якісь лічені хвилини повернулися й повідомили, що канцлерові слуги кажуть: його немає вдома. Натовп насмішкувато загув. Потім Френсіс Гепберн кинув їм гаманець, повний крон. Коли всі трохи вгамувалися, Босвелл промовив:
— Перекажіть Мейтлендові, що я чекаю на нього, якщо йому стане сміливості прийти по мене! Я буду на прикордонні! А моєму кузенові королю Джеймі я радий висловити свою найглибшу відданість.
Валентайн став дибки, а Гепберн у цю мить прокричав:
— Я Босвелл! Я Босвелл! — і, ніким не стримуваний, поскакав чвалом від Незер Боу додому, іще якийсь час учуваючи відлуння захоплених людських голосів у вухах.
Розділ 28
Доки Босвелл із товариством скакав на прикордоння, Джон Мейтленд уже взявся до справи, щоб іще більше зіпсувати стосунки лорда й короля. Мейтленд був блискучий державний діяч. Як і інші державні мужі того часу, він міг, коли треба, бути безжальним. Мейтленд хотів, щоб уся влада над Шотландією зосередилася в одних руках — у монарха; тоді він зміг би сам володарювати через короля.
Протягом багатьох років королівській родині Стюартів докучали їхні дворяни. Королі могли керувати країною лише в співпраці зі своїм дворянством. Вони щедро дарували своїх позашлюбних нащадків дочкам вельмож, а потім одружували цих високородних безбатченків із дітьми найкращих родин, сподіваючись глибоко породичатися з могутніми кланами. їм потрібна була підтримка вельмож, щоб утримати владу.
Мейтленд намірився покласти всьому цьому край. Він позбавить тих каламутників сили. Почне з прикордонника Босвелла, потім настане черга Гантлі, Північного Півня. «Воно ж аби, — зітхаючи, міркував канцлер, — великі вожді поводилися так само, як представники менших гілок кланів». Зокрема він мав на увазі графа Ґленкірка та його кузена Сайтена, дрібне відгалуження клану Леслі, що вбилося у величезні статки. Вони не прагнули політичного впливу, підтримували мир на своїх землях і гуртувалися зі Стюартами в часи війн.