Раптом на пам’ять канцлерові дуже до речі стали чутки про жінку, яка цієї весни ходила з Босвеллом у набіги. Ніхто не знав, хто це, але подейкували, що вона дуже вродлива. А сьогодні його шпигуни повідомили, що, коли Босвелл попрямував до кордону, поряд із ним їхали його позашлюбний брат і вродлива жінка. Мейтленд не знав, чи допоможуть йому відомості про цю леді, але вирішив, що їх варто добути. Він послав по одного зі своїх найвідданіших людей.
— їдь до замку Ермітаж, — наказав канцлер, — і з’ясуй, що то за жінка з Босвеллом. Мене не обходить, як ти про це дізнаєшся, але ці відомості мені потрібні не пізніше ніж за тиждень.
Через кілька днів чоловік повернувся й повідомив нетерплячому канцлерові:
— Леді Катріона Леслі, графиня Ґленкірка.
— Ти впевнений? — перепитав вражений канцлер.
— Я дізнався про це від її власної покоївки. — Шпигун вирішив не пояснювати, що він виманив дівчинку із замку й катував її, доки вона не назвала ім’я, а потім перерізав їй горло.
У пам’яті Мейтленда знову сплили потрібні спогади. Настала черга служці короля відпрацювати отримані від Мейтленда гроші, і він послав по того хлопчину.
— Що ти знаєш про Катріону Леслі?
Барра написав відповідь на дикточці, що висіла в нього на паску: «Вона була таємною коханкою короля, але втекла від нього. Він досі жадає її». Він відірвав папірець від дикточки й передав його канцлерові.
Джон Мейтленд прочитав. Посміхаючись, він простягнув Баррі невеличкий капшук із золотом. Канцлер торжествував. Саме ця зброя йому й була потрібна, щоб знищити Френсіса Гепберна. Однак йому слід бути уважним, щоб усе, про що доповідають його шпигуни, було правильне й точне.
Обережне розвідування, яке він провів наступними кількома днями, дало йому приголомшливі новини: леді Босвелл нещодавно дістала від церкви розлучення. Копнувши глибше, Мейтленд з’ясував, що графиня Ґленкірка попрохала розлучення в свого дядька, абата Ґленкіркського монастиря. І абат подав прохання до шотландського прелата. Не маючи сил стримувати радісне збудження, Джон Мейтленд поспішив до Голіруда. Поки його карета заїхала у двір, йому вдалося трохи заспокоїтися. Король не має запідозрити, що канцлерові відома його найпотаємніша таємниця.
Мейтленд чекав майже цілий день, доки йому нарешті вдалося опинитися наодинці з королем.
— Я з’ясував одну цікавинку про життя Френсіса Гепберна, — почав він. — Я знаю, хто та жінка, що стала його новою коханкою, — та, що ходила з ним у набіги.
Джеймс обожнював плітки.
— То кажи вже, Мейтленде, — нетерпляче проказав він. — Хто ж вона така?
— Це і є най дивніше, сір. З-поміж усіх шляхетних жінок Шотландії, як на мене, цю леді найважче було б уявити в Босвелловому ліжку. Він намірився одружитися з нею, і леді Босвелл нещодавно дістала в церкві розлучення. А та жіночка, про яку я говорю, оце саме клопочеться над тим, щоб здобути свою власну свободу.
— Дуже цікаво, Мейтленде, але хто ж вона?
— Що ж, це графиня Ґленкірка, сір. Леді Катріона Леслі. Це прекрасне створіння, яке тут, при дворі, називають доброчесною графинею.
На якусь мить Джеймсові Стюарту здалося, що його серце зупинилося.
— Хто, Мейтленде? Що ти сказав?
— Леді Леслі, сір. Дружина Ґленкірка.
Король пополотнів, і Мейтленд скористався з цієї миті, щоб попросити дозволу піти. Але виходячи, він почув наказ:
— Залитися цієї ночі в палаці.
Канцлер пішов, посміхаючись. Лорда Босвелла було вже майже знищено. Мейтленд добре помітив муки на обличчі короля.
Розлючений, Джеймс походжав по спальні. Френсіс Стюарт-Гепберн був його заклятий ворог, і ця ворожнеча тривала все життя. На чотири роки старший за короля, він завжди був більший, сильніший, розумніший, яскравіший. Природа обох наділила вродою, але Френсісова краса була виразнішою, майже богоподібною, з грубими чоловічими рисами. Джеймс напружено вгризався в граніт науки, а Френсіс вбирав знання, мов губка, легко та без зусиль. До Босвелла зліталися жінки, він причаровував їх. А Джеймс, вихований у чоловічому товаристві, де нечасто зустрічалися особи красної статі, доволі незграбно поводився з жінками. Одне слово, Френсіс був тим, ким його кузен Джеймс прагнув бути.