— То наливай, каплей, за нашу славну перемогу!
— Єсть наливати під кутом 40 градусів, — кинув жартома старпом Сікора.
— Щоб крові більше не лилося! І щоб пилося тільки за новонароджених!
Аж раптом на палубі загупотіли кроки, й почулися стривожені голоси. Капранг насупився.
— Трудна перемога виходить. І випити по-люд-ськи не дають, — буркнув командир. — Що там за діла?
До каюти ввійшов мічман Гаркуша, збілілий трохи і очі якісь розтривожені.
— Що там у вас, мічмане?
— Дозвольте, товаришу капітан 2 рангу...
— Не тягни!
— Нас атакують, товаришу капранг.
— Яка сволота?
— Схоже... підводний човен.
— Давай тривогу! — вигукнув капранг і перший кинувся на палубу.
Там було порожньо. Матроси розійшлися по бойових частинах. Тільки двигун реве, та дрож в усьому корпусі. А сонце над обрієм просто б’є в очі. Гарне світання! Зараз буде торпеда... Зараз ударить! Севастьянов піднявся на місток і наказав дати повний газ... Просрали!., такий день просрали..
Він дивиться з містка і нічого не бачить: ні торпеди, ні перископа ворожого човна, жах якийсь, підлість і жах!
Хтось унизу закричав:
— По лівому борту!
Командирове око майнуло по воді. Пробігло блискавкою, ніби знаючи, що мить погляду — це вже порятунок. Коли бачиш воду, чорноту хвиль, пекуче сонце — ти вже врятований. Смерть пронеслася. Нема торпеди...
— Круто праворуч! — гукнув керманичу.
Той різко пустив стерно у правий бік.
— Гей, там, внизу, на палубі — дивіться! Пильнуйте!
Йому відповіли спокійно:
— Пройшла і годі.
— Куди пройшла? — це вже голос каплея.
— Кудись... Нема її більше, товаришу капранг. Хай їй чорт світить у воді.
Аж тоді хтось змалював ситуацію. І стало всім ясно, що справді пронеслося біля самого борту, щось чорне, велетенське, і зникло десь попереду. Може, це була й не торпеда, а, може, торпеда, тільки скажено великих розмірів. Тепер уже далеко, і боятися її зайве. Довго буде плавати у хвилях.
Аж раптом знову хтось вжахнувся, тільки цього разу з правого борту:
— Он!.. Дивіться!.. Дивіться!..
І всі побачили чорного горбастого велетня, схожого на загадковий підводний човен, що полискував своїм корпусом на сонці. Не втікав, не маскувався, всією потугою наче стверджуючи свою невразливість.
У капітан-лейтенанта закалаталося серце. Схопив Севастьянова за руку: он же!.. Он!.. Бачите?..
Севастьянов усе бачив. Припав до тангенти передатчика і спазмованим голосом гукнув на базу:
— Приймаємо бій!.. Ми атаковані... Невідомий підводний човен по правому борту...
Не встиг мовити більше ні слова. Велетенська чорна пелена запнула небо, і стало чорно зусібіч. Сержеві здалося, що корабель стрімко пірнув у вир, світ пішов обертом, серце у нього завмерло, і він провалився у тьму...
... Пробудження було дивним, майже лагідним, ніби після довгого, гойдливого сну. Здається, минулося... Він живий, цілісінький, знову сяє зеленню море, і сонце над обрієм захлинається від щедрості. Двигун реве у трюмі, розносячи по тулубу нервову дріж.
Що це? Серж ніяковіє. Здається, він втратив тяму... Замакітрилося в голові. І де поділося оте лискуче чорне страхопудло по правому борту? Каплей протирає очі, повертається до капранга. Той стоїть знетямлений, лице — біла маска.
— Серже, який чорт нас попутав? — питає не своїм голосом.
— Слава Богу, чорт лишився по правому борту, Вікторе Степановичу.
— То, може, повернемося в мою каюту? За свято Перемоги? А? Ми ж не випили за наше свято!
— Боюся, вже випили.
— Ходімо, ходімо.
— Тобі вирішувати, Вікторе Степановичу, — згодився капітан-лейтенант.
Тут на місток піднявся старенький мічман. Сіпав нервово вуса, блукав очима.
— Як ви себе почуваєте, Вікторе Степановичу? — запитав глухо.
— Та ніби... нічого.
— А люди... погано. Двоє зомліли. Боюся, чи не хвороба якась.
Офіцери хутко спустилися з містка, обійшли бойові частини. В машинному відділенні прямо на металевій підлозі лежав старший моторист. Біля нього бідкався його помічник, вливав йому в рота воду з кухля. Ще гірше було з штурманом. Його прямо в каюті вхопили за столом над картою корчі.
— Повертаймося на базу, — вирішив Севастьянов. — Мені теж якось зле. Голова не своя. Згоден?
— Згоден, Вікторе Степановичу, — кивнув Сікора.
Було сонячно, однак не дуже ясно. Наче туманець стояв над морем. Командир корабля зв’язався з військовою базою, назвався і рішуче кинув у ефір, що просить дозволу на припинення патрулювання. В екіпажі кілька тяжких захворювань!
Ефір озвався мовчанням.
Севастьянов розсердився. Там що, оглухли, чи не хочуть приймати його заяви, його пояснень? Бюрократи прокляті! В такий світлий день тішаться своєю владою! Він повторив запит: мусить припинити негайно патрулювання, бо може статися лихо, люди зазнали струсу, щось незрозуміле впало на всіх...
— Повторіть назву корабля.
— Сторожовий «Салют», бортовий номер 707.
— Такого не знаємо... Чи ви, бува, з нагоди 9 травня не перебрали лишку, шановний? — Голос чергового бази був з краплиною іронії.
Севастьянова пойняв гнів:
— У нас хворі на борту! «Салют» з номером 707 просить дозволу на негайне повернення!
Знову стало тихо. Динамік шелестів довго і якось злостиво, аж нарешті промовив сухим голосом:
— За списками сторожових кораблів Чорноморської бази названий вами «Салют» на 9 травня 2002 року не числиться. Ясно? Можете вийти на створи і встати для опізнання. Вишлемо катер.
У Севастьянова пошерхло в горлі, загупала в скронях кров.
— Повторіть дату? — ледве спромігся на голос.
— Я ж вам сказав по-людськи: 9 травня 2002 року. Ви що, втратили там лік часу? Ну, хлопці! Отак перебрати міру!
Очі в Севастьянова збіліли. Йому замлоїло. Ледве чутно переказав старпому Сікорі зміст розмови.
— Мабуть, ми справді вхопили тяжку болячку. Або не допили норми, — мовив з глухим ремствуванням капранг-2, і на чолі його проступив піт.
— Так що, не впускають до нашої бази? — запитав Сікора.
— Повинні стати по створах і не ближче.
— Це щось не те... — хитнув головою Сікора. — Прошу тебе, Вікторе Степановичу, уточни ситуацію. Я боюся найгіршого... Може, є наказ про арешт команди. І нас хочуть взяти тепленькими. Як німецьких шпигунів!
Повторний радіо-запит виявився ще неймовірнішим. Сікора, стоячи поруч з командиром корабля, чув усю розмову з черговим бази. Тепер там на пульті був хтось інший. Спробував узяти примирливий тон, навіть з ноткою співчуття: нащо, мовляв, нервуватися, усе буде з’ясовано, кораблі так просто не гинуть, а хворих негайно приймуть в санчастину. Ніяких особливих неприємностей, ніякого криміналу. Слава Богу, що за півстоліття ви якось таки дісталися до рідної домівки.
— Годі корчити з себе йолопа! — заревів знетямлено командир «Салюта». — Який кримінал? Які півстоліття? Ми п’ять години в патрулюванні, вийшли сьогодні о четвертій ранку...
— Не знаю, не знаю, — розсердився й собі голос на військовій базі. — Тоді ви не «Салют». Кажете о четвертій ранку... Та в нас тепер такого графіку немає. І, взагалі, ніякого вільного патрулювання. Для цього грошенята потрібні, а наше командування на бобах. Хіба що в українському флоті щось нашкребуть... Так що кінчай травити баланду!
Севастьянов відчув, як йому пливе з-під ніг підлога рубки, сказитись мало, чи він здурів, чи вони там на базі всі зсунулися з глузду.
І щоб якось бодай зачепитись за реальність, він запитав грубо:
— Слухай, ти, розумник, якщо я не «Салют», то хто ж я такий? Дух святенький? Куди подівся мій сторожовик «Салют»? Куди поділися ми, члени його екіпажу, п’ятдесят два матроси, мічмани і офіцери?
— Куди ви всі поділися, відомо тільки вам, — стримано подав голос черговий з бази, хоча й відчувалося, що він уже сам на хвилі люті, ось-ось зірветься. — Ми ж знаємо одне. Принаймні, так написано на стенді слави у нашому гарнізонному музеї. А написано просто і прямо: сторожовий корабель «Салют» з бортовим номером 707 під командуванням капітана 2 рангу Севастьянова безслідно щез під час патрулювання в славний день Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками.