— Ну, так що? Де твій загадковий гість? — запитав хмуро контр-адмірал.
— Спить у кабінеті, наче святий ангел, що злетів з небес, — проінформував Олег Сергійович. — Розповів мені дивовижну історію, начебто його корабель в травні 45-го трапив у якусь часову дірку чи що. Я вже був готовий витурити його за двері, але він показав мені офіцерське посвідчення. І що ж ти думаєш, Михайле? Виявилося, за документом він... незручно казати... мій батько. Мій рідний татусь!
У контр-адмірала посуворішали очі. Якщо це авантюра, від нього годі було чекати попуску чи поблажки. Пам’яттю загиблих він маніпулювати не любив і не дозволяв це іншим. Сказав, що на війні всяке бувало, тільки не крутійства. Себто крутійство викорінювалося під корінь, такого фронтовики не терпіли. Жаль, що їхні батьки загинули, проте слава їхня живе і буде жити вічно. І цю славу слід захищати від усяких пройдисвітів!
— Мій гість, правда, не дуже схожий на пройдисвіта, — буркнув господар дому. — З’явився, як належить офіцерові-стройовику. Каже, що і твій предок живий-здоровий, десь на кораблі.
— Ти не жартуєш? — підкинув підозріло кушчуваті брови гість.
— Мушу вірити, хоча дуже це все шите білими нитками. Пронюхали б в особвідділі. Одразу влаштують перехресне розслідування... І я через такого блукальця цілий день сиджу вдома, марную відпустку. Біда й годі!
— Якщо він шарлатан — гнати його подалі! — погрозливо мовив контр-адмірал. І раптом перейшов на події сьогоднішнього дня, на переполох в штабі флоту. — Уявляєш, що там у нас? Бедлам, всі стоять на вухах. Якась плутанина! Щоб не сказати гірше.
— А що ж там сталося? Кулик за чаркою натякав про якісь маневри, про стрільбу... Вірно?
Контр-адмірал не став ховатися ні за якими маневрами і стрільбами. Прямо заявив, що пахне авантюрою, міжнародним скандалом. Або навіть диверсією. І все навколо легендарної пам’яті «Салюту». Тому контр-адмірал хотів би все це з’ясувати. Тим більше, що все пов’язане з іменем його батька, який справді загинув в останній день війни. В 45-му ходили чутки, що корабель цей зник за дуже туманних обставин. Спецоргани навіть розкрутили справу про «зраду» СКР-10. А виявилося, він нікуди не зникав і нікого не зраджував. Стоїть «Салют» у морі, під своїм рідним прапором, абсолютно точно він, проти острова Тарханкут, на борту в нього той же номер 707, гармати його розчохлені (ракетних систем, ясна річ, ніяких, бо їх в 45-му не могло бути). Одне слово, яким був у кінці війни, в самий останній день тієї клятої вселюдської трагедії, таким і лишився. Можна б подумати: мертвий, полишений екіпажем, а проте ж озвався через гучномовець зі щогли: «Просимо стояти на місці! Інакше будете потоплені!».
Уявити собі таке зухвальство! Так прямо і врізав на рідній російській мові. І в ту ж мить з щогли його вдарив пружний світловий промінь незвичайної сили, щось схоже на велетенський лазер, ніби провів по воді невидиму лінію заборони. Мовляв, ближче ні на дюйм! Вода під променем закипіла, точнісінько наче вдарив потужний гейзер. І прикордонний катер (спробував наблизитися до нього) завмер на місці. Так само був зустрінутий і сторожовик з бази, посланий командуванням на розпізнання. Хоча яке ж там розпізнання, коли по бортовому номеру і по бойовому прапору на щоглі й так було ясно, що це СКР-10 «Салют».
— Командуючий вирішив, що це навмисна провокація і сповістив про все Москву, а на військовій базі вже хотіли оголосити бойову тривогу. Од наче поки що вирішено обмежитися спостереженням.
— Що ж то за такий лазер з щогли? — блиснув очима Олег Сергійович. — Ти не думаєш, Вікторовичу, що НАТО провело через Дарданелли під виглядом «Салюту» свою суперзброю? В космосі вони вже збивають ракети та супутники. А тепер і в морі захотіли.
— Завертаєш до політики, — насуплено одмігся контр-адмірал. — Ми перед космосом усі рівні, мусимо триматися купи. Тому я й подумав: отой лазер міг ударити не з щогли, а прямо з неба, — зробив припущення Севастьянов. — Найгірший з усіх варіантів, Сергійовичу. Схоже на початок «зоряної війни». Не дай Бог!
— Маєш рацію, Вікторовичу. Отак вони й починаються. Зоряні! Дурна історія.
— Мерзенна! І найгірше, що твій батя і мій... Контр-адмірал не встиг домовити, бо стиха рипнули двері, і до вітальні зайшов заспаний гість з орденом бойової Червоної Зірки на темно-синьому кітелі. Олег Сергійович хутко підвівся і з деякою церемонністю представив каплея: учасник подій травня 45-го року і, як він запевняє, член екіпажу сторожовика «Салют». Був командиром.
— Командиром був капітан другого рангу Севастьянов, — з гідністю поправив Серж.
— Маєте слушність, каплей, — подав голос контр-адмірал. — Командував «Салютом» мій батько... — Він усміхнувся стримано: — Теж Севастьянов. — Контр-адмірал гостро глянув в очі гостеві і показав на вільний стілець. — Сідайте. Як вас величати, каплей?
— Ваш батько каже мені завжди Серж. Мабуть, йому здається, що в цьому лагідному імені більше інтелігентності.
— Слава Богу, що каже, а не казав, — наголосив на останньому слові контр-адмірал. — Тоді й для нас ви Серж. Ну, розказуйте, що з вами скоїлося за ці п’ятдесят сім років на «Салюті»?
— Хто зна, товаришу контр-адмірал, — здвигнув плечима Серж. — Гадаю, різниця в часі.
— Щось мені не дуже віриться в таку різницю. Нісенітниця, молодий чоловіче! — рубнув контр-адмірал. — Сьогодні казки барона Мюнхгаузена не в моді. Час — категорія об’єктивна. І в космосі, і поза космосом.
Втрутився господар дому, якому набридла атмосфера допиту-розслідування. Вніс пропозицію:
— Хай наші мамуні готують солодкий стіл, а ми тут зачепимо зоряні проблеми. Згода?
— Згода, — буркнув контр-адмірал, правда, без особливого ентузіазму. Й повернувся до каплея: — То що ж там скоїлося, Серже? Тільки прошу вас: за ніс нас не водіть! Знайте, в чортів і відьм ми не віримо. Якщо у вас колізії з законом, кажіть прямо. Допоможемо.
— Спасибі, ми — люди військові й закон поважаємо, — з легкою бравадою відповів Серж.
— Тим краще, — пом’якшав тоном контр-адмірал. — Де ви всі... Себто екіпаж, командир корабля капітан другого рангу Севастьянов поділися в травні 45 року? Прошу: вибачте мені гостроту!.. Вас оголосили героями, а, виявляється, ви просто зникли і все. Отак просто зникли! — Контр-адмірал досадливе махнув рукою. — Знали б ви, що тоді коїлося! Пам’ятаю, мені було п’ять чи шість років, а я досі бачу свою нещасну матусю. Як її ночами викликали на допит, як до ранку тримали під слідством. Може, й катували, знущалися з неї, виривали зізнання. Отже прошу, кажіть чесно. Всю правду!
У Сержа збіліло лице. Він опустив голову. Треба ж було такому лиху скоїтися: вранці вирушив на патрулювання, і ось сидить, мов ворог якийсь перед трибуналом!
— Може б, нам взагалі не треба було повертатися, якби ми знали, що так обернеться... — видушив із себе з болем. — Все одно слухайте... Я приплив з «Салюту» на моторці... Власне, мене послав командир, ваш батько капранг-2 Севастьянов. І дістатись сюди було непросто... Прикордонники вели мене до самого берега, до самого Костянтинівського Равеліну.
— Про героїзм потім, — відмахнувся дражливо контр-адмірал. — Розповідайте далі. Що було в травні сорок п’ятого?
Сержеві згадалося все. Змигнула ранкова тривога, вони з капрангом на містку, крик вахтового: «човен по лівому борту!», потім: «човен по правому борту!». А далі хмара на півнеба, чорна каламуть, в очах пітьма і... провалля. Немов опритомнівши, Серж кволим голосом проказав:
— Тоді, в травні 45-го нас атакували з лівого і правого борту.
— Хто атакував?
— Підводні човни... чи, може, щось схоже на підводні апарати, абсолютно незнаної нам конструкції. Величезних розмірів. Не можу навіть уявити... довжиною з лінійний крейсер!
Серж відчуває марність своїх слів. Він нічого не доведе, він нічого не пояснить. Бо довести і пояснити неможливо. Є речі, які існують поза нами, які ми ладні забути, викреслити з душі, але вони знову виникають в пам’яті.
— Ми начебто всі заснули... Ні, ми провалилися в пітьму. І за хвилину знову опритомніли... І побачили, що ми пливемо... Ні, здається ми стояли на місці. Наш корабель якось дивно завмер, наче і він пережив хвилину шоку. — Серж розвів безпорадно руками. — Ось так ми й опинилися тут.