Выбрать главу

Його думки наче вгадав Горбенко. Сівши біля Президента на дивані, поклав йому на плече руку.

— Вибач, дорогий Президенте, що ми отак живемо-животіємо.. Але ні ти, ні я в цьому невинні.

— Хочеш сказати: винна система?

— Ні, Президенте. Винна історія! Така вона була до нас, українців, несправедлива, така підступна!.. Влаштувала колись історичну Переяславську Раду. Та віддала нас російському царю-батюшці, цар — імператриці Катьці, Катька — гуляці Потьомкіну, і так котилось-докотилось до «батька всіх народів». — В голосі Горбенка просочилися нотки діловитості: — Що ти можеш зробити, коли вся українська економіка за радянських часів працювала на оборонку? Приїхав до нас у село один інженер з Харкова, із заводу Малишева до своєї матусі попити молочка, сили свої підкріпити. Дикі речі розказував! Виявляється, ми наші танки досі монтуємо із різних складників чи, мовлячи по-російськи — составляющих. Гармати привозять з Тульського заводу, двигун — аж ген з Челябинська, електрообладнання з Пітера... Ну, скажи, Президенте, коли цьому край буде? Невже тобі не доповідають?

— Доповідають із сльозами, — мовив Президент твердо. — А що Україна служила для Кремля чорновозом, то ти маєш цілковиту рацію. Ми й вугілля давали, і метал плавили, і руду добували... Всю імперію обслуговували чорною продукцією.

— Мудро ж колись батько народів закваску зробив! — зловтішно вигукнув у напівтемряві Горобен-ко. І зітхнув ремстиво: — Усе вкупі перемішано, в одному велетенському військовому казані! Нашо нам тепер така військова закваска? Куди ті потужності пускати?

Головлікар подумав:

— А ще ж і атомних станцій натикали нам стільки — кошмар!

— То особстаття, Андрію, — зітхнув Президент. — Знаєш, як прив’язували першу атомну в Україні? Академік Александров прилетів до Щербицького, відчинив ногою двері до його кабінету і прямо заявив: — «Мою станцію предлагаю прив’язать в Вишгороде. Полная безопасность гарантирована! Можете хоть на Крещатике ее построить».

— От і построїли! — хмикнув Горбенко. І враз сторожко повернувся до вікон. — Наче вертольот... А? Не чуєш?

— Чую і радію за наших льотчиків. — сказав Президент. — Хай готують твого покаліченого. За півгодини буде в області на операційному столі.

Коли виносили до вертольота постраждалого, Президент стояв у коридорі, спостерігав за людьми. Горіли попід стінами на тумбочках гасові лампи, і від них важке, непевне світло осявало постаті Горбенка в накинутому наопашки пальті та двох санітарів у кожушках, що несли ноші з хворим...

Було незручно, з вулиці вривався зимний протяг, всі квапилися, штовхали один одного. Президент мимоволі зробив крок уперед, і його очі вперлися в лице постраждалого. Воно здалося знайомим. Мав насунуту на голову кудлату шапку, і з-

під неї позиркували осклянілі очі. Маленькі, запалі, з проблиском страждання. Кущуваті брови, викривелені губи____

Це ж був Загула! Точно - він! їхній шкільний товариш, прозваний колись веселим прозвиськом «Загуляйвітер». Його пронесли, на порозі підняли трохи вище, і він далі поплив, як єгипецький фараон перед вічністю.

«Так ось де нас звела доля! — подумав Президент. — Химера!.. Страхітлива і дивовижна химера!. І таланить же мені чинити добро. Усім! Усім без винятку!..»

Підійшла дружина, взяла Президента за руку і майже силоміць повела його до машини. Вона відчувала його стан.

— Все уладналося. Не переживай, — мовила голосно, серед гулу моторів.

— Якби ти бачила його очі, — зірвалося з його вуст.

— Чиї? — не зрозуміла дружина.

— Загули... Я тобі розповідав колись. Пообіцяв мені кілька мільйонів і зник. Це його будуть оперувати в області. Нещасний! Розбився по дорозі, жінка загинула... — Президентів голос бринів болем: — 3 обленерго доведеться вести особливу мову.

— Так невинне ж обленерго, — сказала дружина. — Кажуть, хурделиця порвала дроти.

— Ти вічно ладна всіх прощати, люба моя, — дражливо мовив Президент.

— А сама, бачу, гориш!

Від лікарні протоптаною стежкою швидко ішов головлікар.

— Слава Богу, всунули його в вертоліт, — сказав він. І враз обняв Президента: — Хотів тобі спасибі сказати, та не хочу наврочити... Мені з області після операції подзвонять. А я вже тобі...

— За два тижні, — усміхнувся Президент. — Раніше не вирвуся з-за океану.

— Господи! Я й забув... — знітився Горбенко. — Ну, то все одно, зроби собі десь зарубку...

Поруч ревнуло авто, і Президент, не второпавши слів, перепитав гучно:

— Що, що? Яку рубку?

— Зроби зарубку, що ти врятував ще одну душу!

— Мабуть, так Бог хотів, Андрію. Хай живе собі, розуму набирається.

Подали машину. Президент сів у неї з дружиною в лагідне, надійне тепло, накотилося чуття спокою, але й заразом якоїсь непевності, наче лишав тут у селі щось дуже важливе, якусь частку своїх сил і своїх думок. Але коли загудів мотор, коли почулося під колесами рипіння вкоченого снігу, подумав: отак ще один крок по своїй землі, і будуть за ним ще кроки й кроки, які постеляться в довгу, яку ж трудну дорогу. Накотилося чуття певності і водночас заздрощів до Горбенка. Що йому? Малі клопоти, малі проблеми, а тут лети через океан, в ревище чужих міст, у безсонні ночі.

Колона рушила засніженою вулицею. Президент обернувся і побачив позаду присадкувату будову лікарні. Вікна в ній були темні, а стіни наче вібрали в себе всю білизну нічного снігу. На ганку стояв Горбенко, махав прощально рукою. З ким прощався? Може, з вертольотом, який оддалік на вигоні здіймав куряви снігу? Чи, може, з машиною Президента, яка нагадала йому дитинство і забирала зараз те дитинство з собою? Вічні прощання, вічна розлука.

Машина повільно сунула між заметами, біла ніч опадала з зірок на землю. Дружина сиділа мовчазна і наче ображена. Президент узяв її руку і підніс до щоки її гарячі пальці. Жар у неї наче поменшав. І він подумав з болем: «Боже, це ж найдорожче, що я маю в житті. Бережи мене, люба! І, якщо можеш — віддай мені цей жар!»

ЗМІСТ

Ю. Богуцький Передмова

5

ЛЮБОВ, ПРЕЗИДЕНТ І ПАРАДИГМА КОСМОСУ

роман

7

БІЛЬ

ПРЕЗИДЕНТА

новела-роздум

367

В новому філософсько-фантастичному романі відомого українського письменника Юрія Бедзика «Любов, Президент і парадигма космосу» події відбуваються в Криму. Нечуваний планетарний катаклізм переносить екіпаж одного з севастопольських бойових кораблів з повоєнного травня 1945 року в перші десятиліття XXI віку. Перед ним — вільна Україна. Все начебто як раніше і водночас тяжче, болісніше і прекрасніше. Надто для головного героя, капітан-лейтенанта Сікори, який, виборюючи своє щастя, страждає через зрадливість дружини, через жорстокість кримінальних людців і через «своїх» бюрократів у штабах. І все ж таки вірить у прийдешнє. Бо на його життєвому шляху йому зустрічається Президент, сивочолий філософ, проста, сердечна людина. Ця зустріч і обдаровує його найбільшою мудрістю. Він розуміє, що відтак житиме по-новому, без печалі, як частка всесвіту і сам як всесвіт, де діє лише невичерпний закон добра, гармонії і справедливості.

Роман, повість

Книга видається в редакції автора

Художнє оформлення М. Б. ГутманТехнічний редактор Р. В. Тимошина

Підп. до друку 23.05.2002. Формат 84x1081/32. Гарн. Шкільна. Друк, офсет.

Ум. друк. арк. 21,12. Обл.-вид. арк. 16,7. Наклад 5000. Зам. 2-410.

Видавництво «Астарта*,

Київ, бульвар Лесі Українки, 20/22.

Свідоцтво про державну реєстрацію 686 від 22.11.2001 р.

Віддруковано з готових позитивів у ВАТ «Поліграфкнига»

02057, Київ, вул. Довженка, 3.