— Що? — невлад відгукнулася вона.
Торговець кліпнув і терпляче повторив:
— Я кажу, юна леді не бажає чогось у мене купити?
Він дивився щиросердно, та дівчині здалося, що його блакитні очиці-щілинки встигли розгледіти все, що треба: і її порвану сукню небагатої леді, й поплутане волосся з застряглими в ньому уламками гілочок та сухими листочками. Втім, тримався цей чоловічок досить привітно. Еріка з вдаваною байдужістю озирнулася навколо.
— А що ви продаєте?
Торговець пожвавішав. Його хитрі блакитні очиці заблищали.
— Та хоч усе, що ви бачите перед собою, — він обвів рукою навколо.
Дівчина засміялася. Він говорив із якимось невловимим акцентом, що виказував у ньому іноземця, і його слова пролунали трохи кумедно.
— А ви часом не Господь Бог? Продаєте небо, воду й землю?
— О, ні, я не Господь, — торговець злякано замахав руками, ніби намагаючись відігнати від себе цю блюзнірську думку. — Я просто скромний власник цього візка. Мене кличуть Яковом, хоча моя матінка кликала мене Джакомо.
— Ви циган? — поцікавилась Еріка.
— О, що ви! — засміявся товстун, знову зображаючи руками млин. — Просто я народився далеко звідси… Дуже далеко — у чудесному місті Флоренції. Чули про таке?
Дівчина замотала головою. Щиро кажучи, її вразила відвертість незнайомця. Так просто розповідати першому зустрічному про себе… Чи це вона зовсім здичавіла? Яків співчутливо глянув на неї.
— Я так і знав. Що ж, шкода… Я подорожував різними країнами і, зрештою, взявся до торгівлі. Це вигідна справа! Ми саме повертаємося зі славного міста Ґлазґо, де мої артисти давали виставу.
Він скрушно розвів руками. Еріка дедалі зацікавленіше слухала цього балакучого чоловічка. Як же його занесло в таку глушину?
— Вони виступають, показуючи своє мистецтво, а я скромно продаю свій товар. Адже я не звик ледарювати, а в моєму віці всі ці трюки… — Яків засміявся, показуючи щербаті зуби. — Але що це я? Зовсім заговорив вас і сам не дав відповісти на моє запитання… Увесь до ваших послуг.
Він притис обидві руки до серця й кумедно вклонився. Еріка подумала, що за такий короткий час устигла перейнятися до цього маленького товстуна симпатією. Він поводився, як вихована людина, що скучила за гідним товариством. Чоловічок, сам того не бажаючи, збудив у її голові одну дуже цікаву думку. Дівчина ще раз озирнулася на коників, які й далі спокійно паслися. Ось що могло б врятувати її… Верхи вона здолає відстань до Едінбурга втричі швидше. Так у неї є хоч якийсь шанс обігнати Дугласа.
— Скажіть, а ви не могли б продати мені коня? — запитала вона.
Товстун трохи відхилився назад і зацікавлено оглянув її. Усім своїм виглядом він красномовно промовляв: ага, так і знав, що тут щось не те! Еріка відчула, що червоніє: торговець ніби наскрізь її бачив. Прокляття, навіщо вона себе виказала таким необережним запитанням! Мовчанка затяглося.
— Річ у тім, що я заблукала, — плутаючись, почала пояснювати дівчина. — Ми були на полюванні… я, мій батько та брати… І я… відстала, кінь поніс, я не втрималася в сідлі й упала. Довго блукала лісом… А тепер мені потрібно дістатися до своєї домівки, але пішки далеченько…
О, чорт! Одна справа — обдурити довірливе дівчисько-служницю й зовсім інше — такого стріляного горобця. Вона відчула, що починає заникуватися від хвилювання, й замовкла.
Яків нещиро зітхнув.
— Я чомусь так і подумав, що з вами сталося нещастя, — делікатно прокоментував він її нахабну брехню.
Еріка зашарілася.
— Мені дуже потрібен кінь, — майже благально повторила вона. — Не бійтесь, я заплачу…
— Невже ви поїхали на полювання з трьома золотими в кишені? — цілком щиро здивувався торговець.
— Три фунти?! — задихнулася від обурення Еріка. — Ви хочете сказати, що ця худюща шкапа коштує три фунти? Та їй ціна в базарний день не більше п'яти шилінгів![47]
Товстун глянув на неї з повагою. Видно, вміння торгуватися входило до переліку чеснот, які він у людях цінував понад усе.
— Приємно мати справу з тямущою людиною, — зовсім іншим тоном промовив він. — Але на нас уже починають звертати увагу. Якщо вам справді є що мені запропонувати, то ходімо в намет. Там зможемо поговорити без свідків.
І запросив її гостинним жестом. Побачив, що Еріка сумнівається, і посміхнувся.
— Я ділова людина, міледі. Повірте, я ніколи не посмів би образити знатну пані в чужій країні, тим більше, в Шотландії. Суворі звичаї цього народу можуть зрівнятися хіба що з порядками в Каталунії, де мені довелось одного разу побувати на зорі моєї юності… Можете не боятися мене.
47
1 фунт (у Франції лівр) дорівнював 20 шилінгам (су), які в свою чергу дорівнювали 12 пенні (деньє).