Шотландці відв'язали незграбне громаддя плоту й відіпхнули його від берега.
— Ну ж бо, панянко, чого стовбичите! Пливете, чи як?
Еріка здригнулася. Їй раптом стало страшно лізти на цей мокрий пором. Вона озирнулася, ніби шукаючи шляхів до відступу, й раптом її погляд затримався на темних крапках, які швидко переміщалися шляхом. Холонучи, непорушним поглядом вона втупилася в той бік. Так і є. Вершники! Сумнівів не було — до річки рухався великий загін.
Вона щосили смикнула за повід, тягнучи конячину, що впиралася, на пором. Хвалити Бога, старий поромник клопотався біля незграбного кермового весла, котре ніяк не припасовувалося до кочета, а його син розмотував линву. Тільки б їм не спало на думку озирнутися! Вона почала читати молитву й непомітно скосила око туди, де тислися один до одного малі будиночки Карноута. Вершників поки не було видно — певне, вони саме спустилися в низовину. Цікаво, вони її помітили? Нервова напруга дівчини досягла крайньої межі. О Господи, швидше ж бо, швидше!
— Відчалюй! — загукав старий поромник, відштовхуючись веслом від глинистого схилу. — Тримайтеся міцніше, леді!
Молодий шотландець наліг на линву, й незграбний важкий пліт відірвався від берега. Хвилі Клайда негайно підхопили їх і почали розгойдувати. Еріці відразу стало до того зле, що на якийсь час навіть забула свій жах перед Дугласом. Взагалі, вона води не боялася, чудово пірнала й плавала, але тут… Брунатні хвилі набігали на хистку палубу, мотузки порипували, і їй щохвилини здавалося, що вони не витримають і дерев'яний монстр розвалиться просто у воді.
Однак поромники спритно керували цією штукенцією, і дівчина трохи заспокоїлася. Молодий перевізник ривками підтягував грубу линву, ритмічно вдихаючи та видихаючи повітря широкими грудьми, немов ковальський міх. Старий упевнено вправлявся з важким кермовим веслом, постійно підтримуючи пліт в одному положенні. Еріка вчепилася в мотузяну огорожу та до болю в очах вдивлялась у берег, який щораз віддалявся. Серце стукотіло, мов скажене, язик присох до гортані… їй здавалося, що з кожною хвилиною з її пліч спадає тяжкий вантаж, який вона тягла на собі багато днів. Ось він, такий жаданий ключ до волі, наближається до них щохвилини…
Вони вже здолали половину річки, аж раптом сталося те, чого вона найбільше боялась. Із-за прибережних заростів наметом[49] вилетів загін вершників на змилених конях, і попереду мчав лицар у чорних обладунках.
Коли він досяг нарешті берега, не роздумуючи, ввігнав свого коня у воду й щосили загорлав:
— Агов! На поромі! Ім'ям короля наказую вам повернути назад!
Його гучний голос, хрипкий від злості й напруги, далеко рознісся над водою. Зігнуті плечі здивованого старого здригнулися. Не випускаючи весла з рук, шотландець незворушно поцікавився:
— Агов, синку, поглянь, хто це там горло дере?
Молодий поромник примружився.
— Здається, неабихто. Лицар, чи що… І вершників з ним дюжини зо дві.
Старий озирнувся на застиглу від переляку Еріку й проникливо поцікавився:
— За тобою, еге ж?
Дівчина тільки й знайшла в собі сили, що кивнути. Пором хитало хвилею з боку на бік, і шотландцям доводилося докладати чималих зусиль, аби втримати його.
— Повертай назад! — надриваючи горлянку, й далі гукали з берега.
— У мене є ще два золоті, — швидко промовила дівчина, помічаючи сумнів у погляді шотландців. — Я віддам вам усе, тільки перевезіть!
— Це кажу вам я, Вільям Дуглас! — долинуло до них. — Якщо не повернете, я знищу вас і ваші родини! Ім'ям короля Давида, назад!
Поромники здригнулися. За ярд від борту порома зловісно проспівала мокрим оперенням стріла, важко шубовснула у воду.
— Тут уже не жарти, як на мене, — промовив старий. — Ні вже, панянко, як хочете, але ми повертаємо назад. З Дугласом зв'язуватися нікому нема охоти. На тім світі, куди він нас пошле, ваші гроші не знадобляться.
Він рішуче кивнув синові, той мовчки почав тягти линву в зворотний бік.
— Ви не розумієте… — в розпачі заламуючи руки, вигукнула Еріка, — він примусить мене вийти за нього заміж, а потім уб'є! Я внучка Томаса Рендолфа…