— А мені що з того! — брутально кинув шотландець. — Хоч самого Едуарда Сповідника![50] Моя родина мені дорожча, леді. Від заміжжя ще ніхто не вмирав, а ось від меча чи стріли…
Але Еріка вже його не чула. Розширеними від жаху очима вона дивилася туди, де височіла на коні грізна постать чорного вершника.
Немов лицар пекла, він наближався до неї, заслоняючи собою сіре небо. Її кошмарний сон, що знову став явою… Наступної миті її обличчя спотворила лють. Вона кинулася до свого коня і як оком змигнути злетіла в сідло.
— Хей-я! — хрипко вигукнула дівчина, натягла вуздечку й щосили вдарила п'ятами свого нещасного скакуна.
Кінь дико заіржав і збрикнув задніми копитами. Пором гойднуло, хтось на березі голосно закричав.
— Стій! — закричав поромник, відкидаючи весло, та стрибнув до неї.
У зелених очах дівчини палав вогонь. З криком, від якого кров холола в жилах, Еріка скерувала коня просто на поромника. Той ледь устиг відскочити, й кінь зі своєю вершницею відірвався від палуби та зник у водах Клайда.
Бризки облили двох шотландців, які завмерли на палубі. Гнідий кінь, форкаючи, зринув на поверхню за декілька ярдів і поплив геть від порома до протилежного берега. Дівчина намертво вчепилася у вуздечку, щосили гребучи однією рукою, щоб допомогти йому.
— Диявол! — вилаявся Дуглас, який чудово бачив з берега, що сталося. — Вона відьма!
Він кинув коня вперед, увігнав його по шию у воду. Шляхетна тварина жалібна заіржала, стала дибки. Лицар безжально встромив шпори в боки жеребця, й вода забарвилася кров'ю.
Поромники отямились і вже швидко вели пліт до берега. Вершники тісною групою скупчилися там, з острахом спостерігаючи за божевільним графом, який виливав свій гнів на нещасну тварину. Зненацька кінь Дугласа захропів і почав повільно завалюватися набік. Дуглас не встиг витягти ногу зі стремена й миттєво по тім'я занурився у воду. Беріг тут був замулений, дно відразу різко обривалось донизу…
Безглуздішої ситуації не можна було й уявити. Втонути на мілководді — що може бути кумедніше для лицаря?
— Чого стоїте! — сердито гаркнув Макфергюс, кидаючись уперед. — Витягніть його!
Шотландці спішилися і, заважаючи один одному, кинулись допомагати Дугласу вибратися з води та звільнити ногу, яка заплуталася в стремені. Час від часу його голова підіймалася над водою, і в ці миті він гарчав, відпльовувався та вивергав жахливі прокльони.
І цієї самої миті з-за пагорба вилетів ще один вершник. Здавалося, він упав просто з неба — ніхто не зрозумів, звідки він узявся. Вихром пролетів повз натовп, двічі рубонув грубу линву, надійно обв'язану навколо величезного в'яза, що ріс біля води. Удар важкого клеймора розсік туго натягнуте прядиво, ніби масло. Якусь мить нічого не відбувалося, а по тому линва, на якій теліпався пором, не витримала — з голосним тріском перервалася. Величезний неповороткий пліт повільно розвернуло течією і почало врочисто зносити річкою вниз. До берега долинула розпачлива лайка поромників.
Чорнявий вершник відразу розвернув коня та щодуху помчав берегом. Усе це сталося за кілька секунд, ніхто навіть отямитися не встиг. Кілька шотландців скочили в сідла й кинулися навздогін.
— Геть! — несамовито закричав Дуглас, розкидаючи людей, що кинулися йому на поміч. — Убийте його! Убийте!!!
Йому нарешті вдалося звільнитися з-під мертвого коня й вибратися на берег. Граф був страшний. Мокре волосся обліпило його побіліле від люті обличчя, на якому чорними вуглинами палали очі, повні невгамовного гніву. Одним рухом він злетів у сідло чийогось коня та скаженим алюром помчав услід за божевільним, який посмів перерубати линву.
Самотній вершник на сірому жеребці мчав крутим берегом, пригинаючись до сідла та не відводячи погляду від річки. Буквально розпластаний на шиї свого скакуна, він підганяв його короткими гортанними вигуками, як це роблять горці. Темне волосся летіло за ним, нагадуючи воронові крила, очі примружилися, перетворились на два бурштинові леза, які гостро поблискували. Шотландці мчали за ним уже на незначній відстані, але він ніби й не бачив їх. Погляд вершника був спрямований до невисокого урвища, за яким річка плавно повертала. Його кінь галопом вилетів на той пагорб, і вершник несхибною рукою послав його далі. Слухаючись твердого господаревого наказу, підкоряючись його волі, тварина відштовхнулася від землі й злетіла в повітря. На мить обоє мальовничо зависли в небі, мов дивовижний птах, а далі з голосним плюскотом шубовснули у воду. Шотландці, які переслідували лицаря, насилу встигли стримати коней на самому краєчку й вибухнули прокльонами на його адресу.