— Ти добре французьку розумієш? — нетерпляче запитав королівський посланець.
— Так, месьє, — серйозно відповідав хлопчик із дивним прізвиськом. — Адже я місцевий.
Гонець окинув його недовірливим поглядом, але відразу заквапився.
— Скажи цьому кошлатому варварові, щоб він негайно провів мене до їх баннерета,[63] бо я йому голову знесу, — роздратовано наказав він. — Ось послання від маршала Одрегема.
— Це королівський гонець, месьє Дунлах, — чемно переклав хлопець. — Він просить дозволу пройти до графа Мара.
— То нехай собі йде, мені що? — нелогічно відповів шотландець, миттєво втрачаючи до посланця будь-який інтерес.
— Ходімо, месьє — кивнув перекладач.
За якийсь час у таборі пролунав гучний голос рогу, яким зазвичай граф Мар скликав лицарів на раду.
— Що там знову сталося? — роздратовано скинулась Еріка.
Вона ледь не перевернула собі на коліна казан із гарячою юшкою. Прикриваючись від їдкого диму, приклала долоню до очей і глянула в бік командирського намету.
— Піду послухаю, що скаже старий, — Річард підвівся з землі.
— Стривай, зараз я насиплю тобі вечерю, — запротестувала Еріка. — Коли ти повернешся зі своєї ради, все вже захолоне!
Дік посміхнувся, похитав головою, встав і рушив до графського намету, що невиразно білів у темряві.
— Ну чому він ніколи мене не слухає?! — сплеснула руками дівчина, з гіркотою дивлячись услід шотландцеві.
— Тому що обов’язок воїна — перш за все, — поважно сповістив Оуен, облизуючи ложку. — А вечеря може й почекати.
І відразу отримав ополоником по макітрі.
…— За цим я й зібрав вас, — провадив граф Мар.
У великому наметі головнокомандувача було тісно. Горіли світильники, хисткі тіні коливалися на полотняних стінах. Високий старий із суворо насупленими бровами спирався на свій дворучний меч і по черзі обводив поглядом мовчазну юрбу своїх соратників.
— Король відмовився прийняти умови принца Едуарда й наказав усім готуватися до бою. Як ви знаєте, військо англійців виявилося відрізаним від шляху на Пуатьє, — граф самовдоволено посміхнувся, начебто в цьому була його особиста заслуга, — і Чорний принц опинився в скрутному становищі. Едуард запропонував здати всі трофеї та всіх полонених, захоплених під час рейду по Турені, але його величність король Іоанн відповів відмовою. Тим більше, що військо англійців удвічі менше за наше та неабияк обтяжене обозом. До того ж, я чув, щойно в наше військо влилося ще одне поповнення, серед якого є й загін наших співвітчизників.
Мар тріумфально глянув на мовчазних слухачів.
— Ми приймаємо бій завтра на світанку, — тихо сказав він, і його голос задзвенів від погано прихованого торжества. — Нарешті нам вдасться поквитатися з англійцями!
Більшість шотландських лицарів схвально загаласували. Річард відчув, як кров повільно застигає в жилах. Бій! Чорт забирай, що він накоїв! Еріка в таборі, а вранці має бути кривава бійня! І він втяг її в це…
— Так! — голосно підхопив молодий Уемісс. — Давно вже час. Ми розтопчемо їх, змішаємо з землею, як вони намагалися це зробити з нами. Смерть підлим англійцям!
Хтось гмикнув, слухаючи цю палку юначу заяву, хтось радісно закивав. Дік зрозумів, що ладен зараз зірватися з місця, схопити дівчину в оберемок і бігти геть звідси, від своїх товаришів по зброї. Він засоромився цих думок, але занепокоєння підгонило: швидше, швидше!
— Я так і знав, що знайду підтримку у вас, друзі мої, — зворушено промовив старий граф. — Король висловив надію, що шотландці не осоромлять свого гордого імені, — він потряс якимось пергаментом. — Ми триматимемо лівий фланг, підемо слідом за французькою кіннотою.
— Чому це ми повинні йти після французів? — обурився хтось.
Граф Мар суворо глянув на того, що запитував, і той замовк.
— На королівській раді було вирішено, — провадив граф, — що лицарі спішаться. Ми повторимо хитрість супротивника,[64] застосуємо проти нього його ж тактику. Річарде, ти, здається, хочеш щось сказати?
Далхаузі, який слухав усе це з найпохмурішим виразом обличчя, похитав головою.
При Крессі англійці займали оборонну позицію, а ми якраз будемо наступати. Сьогодні пройшов дощ… У важких обладунках іти по мокрій землі буде складно. Я б залишив лицарів кінними, — рішуче відповів він.
— Молодий Далхаузі слушно каже, — втрутився Джонні Макгіл, доволі похмурий здоровань, який досі мовчав. — Нема чого нам усе повторювати за французами. Поїдемо верхи!
63
Баннерет — знатний лицар, зверхник загону, який мав право вести людей у бій під своїм прапором.
64
Йдеться про маневр у битві під Крессі, коли андійські лицарі билися в пішому ладі поруч із піхотинцями й лучниками та здобули перемогу.