— Дозволю собі запропонувати вам пройти в трапезну й дечим пригоститися, — озвався Джеффрі. — Всі ми дуже стомилися, а ви, мій найдорожчий тестю, просто з дороги. Стільки потрясінь за один день… Мабуть, час вам спочити. Увечері ми всі зберемося на молитву, а зараз я звелю приготувати вам найкращу кімнату в… нашому замку.
Він мало не сказав «у моєму замку». Дідько забирай, ще вранці він міг вважати його своїм!
Старий лицар вдячно кивнув, приймаючи запрошення, і неквапом рушив до виходу. Решта пішли слідом. Джеффрі стис зуби, щойно дочекався, поки слуги поведуть гостей до їхніх кімнат. По тому швидко піднявся до себе й викликав Джона Нолліса.
Спритний молодик з'явився ще до того, як господар устиг зробити ковток уже охололого вина.
— Ваша світлосте, я…
— Слухай мене, Джоне, — здавленим голосом перебив його Джеффрі. — Слухай уважно.
Нолліс замовк і підібрався, зображаючи на своєму обличчі увагу й чемність. Він недарма цілий день крутився біля панських покоїв і встиг багато почути. Для нього не було новиною те, що йому збирався повідомити хазяїн.
— Ти вже знаєш, яке вітання з того світу переказав мені батечко? — навпростець запитав молодий граф.
Голос у нього раз у раз зривався на хрипіння, хоча він і намагався триматися. Джон Нолліс лише тяжко зітхнув. Джеффрі задоволено кивнув, начебто іншого й не очікував. Авжеж, саме така людина йому зараз і потрібна — вірна, надійна, рішуча… й залежна від нього. Рішення він прийняв ще в тій кімнаті, де сер Генрі читав заповіт. Ні, він не відступить! Темні очі Джеффрі зайнялися потаємним полум'ям.
— Тоді нема рації повторювати все, що ти вже знаєш, — різко мовив він. — Батько думав, що відновив справедливість, але я не збираюся ні з ким ділитися тим, що належить мені по праву. Особливо з Родеріком. Я не дозволю на радість шотландцям роздрібнити Нортумберленд, дивлячись, як мій брат-зрадник сидить у родовому замку Персі. Ти згоден зі мною, Ноллісе?
Джон, не зводячи погляду зі свого пана, повільно кивнув. У його душі не було ні страху, ні сумнівів. Та, щиро кажучи, й ніколи не було — за це його й тримав при собі хазяїн. Нолліс чудово розумів, до чого хилить молодий барон. Що ж, це не найгірший спосіб продемонструвати свою відданість і отримати більш вагому нагороду, аніж проста торбинка з грішми. Він давно вже думав прикупити землі та поріднитися з яким-небудь заможним сквайром. До смерті набридло виконувати чужі доручення. Настав час віддавати їх самому.
— Так, ваша милосте, — спокійно відповів Нолліс. Він не хотів квапити свого вельможного пана. Нехай сам промовить ці слова. Джеффрі підійшов упритул до свого слуги й прошипів крізь зуби:
— Тоді позбудься його, Джоне. Його і всіх вилупків, яких він наплодив із цією шотландською сучкою. Всіх, щоб не лишилося нікого, хто б міг претендувати на мої володіння… А вже я тебе не скривджу. Але врахуй! — він застережливо підніс догори палець, на якому тьмяно поблискував масивний золотий перстень з рубіном. — Жодного натяку на моє ім'я. Ніхто не повинен знати про нашу з тобою розмову, мій вірний Джоне. А якщо довідається, то… Адже ти розумієш, що простолюда, який зрадив свого пана, дуже легко повісити, чи не так?
Джон Нолліс не виказав і натяку на страх, навпаки, широко посміхнувся.
— Як можна, мілорде! Я цю справу так владнаю, що комар носа не підточить. Ніхто й не запідозрить нічого! Ви вже не сумнівайтеся. Ось послухайте, що я думаю…
Розділ 3
Хоїк зустрічав прибулих веселим гамором. Тутешній ярмарок вважався важливою подією. На початку вересня, коли добре розпогоджувалося, в це лоулендське[18] містечко стікалися торгівці та знать із усієї Шотландії, а на додачу ще й із Прикордоння, звідки прибувало також чимало люду. Всі, хто бажав будь-що продати чи купити, готуючись до довгої зими, добувалися сюди.
Від замку Тейндел до Хоїка можна було дістатися за якісь два дні. Через гори вони перебралися без особливих пригод і тепер мирно котили шляхом. Троє озброєних чоловіків слугували за надійну охорону маленькому візку, запряженому двома облізлими волами досить поважного віку.