— Де ж ти, Діку Далхаузі? — прошепотіла вона.
Дівчина відчула себе такою самотньою, самою-самісінькою в цілому світі, що сльози навернулися на очі. Ось він, світ — лежить унизу, такий прекрасний і байдужий до її горя…
Раптом вона насторожилася, рвучко сахнулася від вікна. Знизу чулися тихі кроки: хтось рипів сходами на горище. Вона ледве стрималася, щоб не згадати вголос ім'я нечистого. Її криївку виявили… Схоже, зараз їй таки перепаде.
— Еріко, ти тут?
Так і є, тітка! Це її голос. Дівчина швидко витерла сліди сліз і відвернулася. Бракувало ще, щоб її побачили заплаканою.
— Я запитую, ти тут? Відповідай мені!
Краще відповісти, вирішила Еріка.
— Так, тітонько, — стараючись, щоб голос звучав рівно, гукнула вона. — Я тут!
Почулося рипіння, і з-за напівкруглої ляди, якою потрапляли на горище, з'явилася голова Маргарет Макфергюс. Олійний світильник у її руці дозволяв розгледіти сердите обличчя.
— Хвалити Бога, ти тут, мала негіднице, — з відчутним полегшенням у голосі промовила леді. — Ну ж бо, спускайся мерщій! Господи святий, як тут темно й холодно!
Еріка мовчки спустилася крутими щаблями, щоб стати лицем до лиця з сердитою тітонькою.
— Ти що, плакала? — вимогливо запитала Маргарет, беручи за підборіддя.
Інтонація в неї трохи пом’якшала, навіть вираз обличчя змінився: тепер на ньому позначилися жалощі. І саме вони різонула по серцю в Еріки з такою силою, що вона ледь по-справжньому не розридалася від враженої гордості. Стисла зуби, гордовито задерла голову й зухвало глянула в очі леді Мег.
— Ні, — дзвінким від образи голосом промовила вона, — я не плакала. Я просто сиділа на горищі. Мені не хотілося нікого бачити. Так хотілося подихати свіжим повітрям, — докинула ще зухваліше.
— Якщо тобі хотілося подихати, — наголошуючи на останньому слові, в'їдливо відповіла тітонька, — то вийшла б надвір, погодувала курей і кролів. Там повітря цілком достатньо. А на даху юним дівчатам зі шляхетних родин робити нема чого.
Леді Маргарет витримала паузу, під час якої Еріка приречено подумала, як швидко зросла її провина. Вона вже на даху, виявляється, сиділа!
— Еріко, ти повинна поводитися як личить, — сварливо нагадала Маргарет. — Я саме хотіла поговорити з тобою про це після вечері. Я обіцяла сестрі подбати про тебе, і виконаю свою обіцянку: зроблю з тебе справжню леді. Тобі не треба, мов дикунці, стрибати по дахах чи блукати лісом. Ще тільки бракувало, щоб ти мене знеславила перед гостями.
Еріка рвучко зупинилася й підозріливо втупилася в тітку.
— Якими гостями, тітонько? Хіба в Бархеді очікують гостей?
Маргарет глянула на неї так, ніби дівчина з місяця впала.
— Звичайно. Адже незабаром Великдень, і в замок з'їдуться сусіди. Макфергюси завжди приймають околишніх лердів світлого Великоднього свята в своєму замку. Повір мені, це чудове свято завжди вдається на славу. І я хочу, щоб і цього року ми теж не осоромилися.
Тітка виразно глянула на Еріку, і в тої настрій трохи покращав. Свято! Вона й забула, що незабаром Великдень. О, як чудово! Може, в святковій колотнечі їй вдасться вирватися із замку, з-під обридливого піклування родичів…
— Тому від завтра в тебе з’являться нові обов'язки, — непохитно прорекла леді Маргарет. — Мені потрібна допомога кожного. Роботи в замку непочатий край. Потрібно все вичистити до приїзду гостей, прикрасити їдальню, закупити дечого… Прянощі майже скінчилися! Дункан повернувся вчора з Едінбурга, привіз не дуже радісні для нас звістки. Податки знову підвищили, король Девід[36] вимагає грошей із Франції…
Її мова лилася спокійним широким потоком, якому нема перешкод. Коли тітонька міркувала про господарство, її неможливо було перервати. Еріка майже не слухала. Приємні думки про свято заслонила собою темна цятка занепокоєння, котра щодалі розросталася. До Бархеда з'їдуться гості… Але ж серед них можуть бути не тільки друзі. Веселий настрій випарувався дощенту. Що, коли батькові вбивці й досі розшукують її? Раптом вони довідаються, що вона ховається тут? Поки сувора зима відрізувала їх від усього світу, вона могла почуватися в деякій безпеці, але зараз…
— Про що ти тільки думаєш, Еріко? — невдоволений голос тітоньки повернув її з небес на землю. — Знову ти не чуєш, що я кажу.
— Пробачте, тітонько, — буркнула дівчина.
Що вона мала казати? Що боїться чужих людей, кожен із яких може виявитися її ворогом, а вона навіть не знатиме його обличчя?
36
Король Девід — Давид II Брюс, син Роберта Брюса, король Шотландії в 1329-1371 рр. У шестирічному віці батькові прихильники відвезли його до Франції — спільниці Шотландії у війні проти англійців.