— Подумайте, чи варто втрачати таку можливість? — почула вона слова Далхаузі. — Ми нарешті зможемо домогтися здійснення нашої мрії.
— Ти ще надто молодий, щоб говорити про нашу мрію! — вигукнув один із лердів. — Що ти можеш знати про це?
— Мені було тринадцять, коли я бився при Невілл-Кроссі поруч із батьком, тож я чудово знаю, що ми тоді втратили, — тихо відповів молодий лицар, і всі присоромлено вмовкли.
— Так-то воно так… — почухав потилицю ще один. — Але хто дасть гарантію, що цей захід буде успішним? Та й щоб туди вирушати, потрібні добрі гроші…
— Це якраз не проблема, — відразу відгукнувся Далхаузі, — граф Мар зобов'язується…
Річард нагнувся до своїх слухачів, і вони ще тісніше зімкнулися, так що слів не можна було розібрати. Еріка потупцювала нерішуче, а далі тихенько повернулася й повільно побрела геть. Вона його нітрохи не обходить…
Зрештою, раз йому байдуже, що вона тут, краще їй піти.
— Шляхетні дами й кавалери! — прокотився цієї миті залою гучний голос старого Фінеаса Макнаба. — Прошу всіх почути мої слова.
Розмови втихли, всі шанобливо повернулися до міцного старого з довгим жовтавим волоссям, убраного в темний кілт. Він користувався тут повагою — недарма ж Маргарет довірила йому бути розпорядником на святі.
— Наші гостинні хазяї, шановні Макфергюси, пропонують веселитися далі! Подамося ж на галяву перед замком, до старого дуба, щоб, за освяченою століттями традицією, відзначити Травневу Ніч, — відкашлявшись, мовив старий. — Там уже накрито столи, а музики тільки й чекають, щоб заграти веселу джиґу. Настав час кидати кебер,[41] пити добрий ель і прославляти Всевишнього, який не допустив англійців на це чудове свято!
Усі веселим галасом підтримали таку слушну думку, й Еріці стало якось незатишно. Добре, що мало хто знає про єдину англійку, котра все-таки проникла на їхнє «чудове свято»!
— Ходімо ж, і хай буде над усіма нами мир цієї Травневої Ночі!
Гості привітали його мову такими голосними вигуками, що Еріка навіть вуха руками затулила. Радісна юрба негайно повалила геть із тісної зали, захоплюючи її з собою. Дівчина спробувала вибратися, та де там! Усім хотілося швидше вийти надвір. Тільки на свіжому повітрі вона зрозуміла, як задушливо було в стінах замку. З задоволенням вдихнула п'янкі пахощі весни. Стояла дивовижна травнева ніч, у небі царював повний місяць, заливаючи сріблястим світлом усе навколо.
— Хей-о! — вигукнув хтось із хлопців, переповнений почуттями.
Інші й собі відгукнулися. Язичницьке свято Травневої Ночі набувало законної сили, й прадавні духи лісу на якийсь час витіснили з душ християнських святих. Еріка піддалася загальному настрою і кинулась за юрбою молоді, що квапилася першою прибігти на галяву. Дівчина відчула приплив незрозумілого піднесення, шалених веселощів. Така вже ця ніч — хай же несе її, куди побажає… Навколо запалили смолоскипи, час від часу чувся несамовитий жіночий вереск — хтось із хлопців, користуючись темрявою, лякав найбоязкіших дівиць.
Незабаром дістались до великої втоптаної галяви, на якій уже палало високе багаття. Кілька слуг із замку метушилися біля вогню, а неподалік просто на траві розташувалися сільські музики, награючи швидку мелодію. Тут веселощі, зважаючи на все, були в розпалі.
На краю галяви танцювало з десяток пар, решта розташувалися тісним колом під розлогим столітнім дубом та зачерпували з діжки запашний ель. За традицією, господарі замку виставляли частування для селян із околишніх сіл. Еріка з подивом відзначила, що ті нітрохи не ніяковіли в присутності чепурних лердів і дам у довгих сукнях. Коло змішалося, але тут музики знову заграли. Мелодія з новою силою вдарила по вухах, мов хвиля, хтось із хлопців першим вискочив у коло…
— Ні, я не танцюю, — відмахнулася Еріка від якогось наполегливого кавалера, що прагнув неодмінно з нею потанцювати.
Їй не хотілося виказувати свого незнання шотландських танців, тому дівчина, сміючись, вирвалась із його міцних рук і сховалася за деревом, звіддаля спостерігаючи за танцюристами. Ах, як шкода, що вона не вміє танцювати! Цієї миті повз неї врочисто пропливла Мері Макфергюс, старанно оберігаючи свою розкішну оксамитову сукню від колючок. Бідолашка аж спіткнулася, коли побачила Еріку, її гордовите личко спотворила здивована гримаса.
— Як… як тобі вдалося вийти? — заникуючись від люті, пролепетіла вона.
— О, мене випустив сміливий лицар, — Еріка із задоволенням спостерігала, як Мері міняється на обличчі. — Я знаю, ти дуже непокоїлася за мене. Але я б на твоєму місці так не хвилювалась, — вона співчутливо схилилася до кузини й пошепки докинула: — Мені казали, що від цього носи довшають.