— Ах!
Короткий зойк вирвався в Еріки, коли її нога раптово ковзнула по гладенькому каменю.
Вона завмерла, судомно схотілася за мотузку й притулилась до стіни. Навкруг, як і досі, панувала тиша, тільки вітер посвистував, залітаючи в бійниці кам'яних стін. Здається, все спокійно… Вона ще тремтіла від переляку, але знову обережно рушила далі. Бідолашна вже стомилася, руки почали боліти й дрижати від постійної напруги. Еріка ще раз ковзнула ногою по стіні й зненацька відчула, що об її ноги щось ударилося. Це були її власні черевики, що їх вона прив'язала до кінця мотузки. О пресвята Діво Маріє! Мотузка скінчилася, а до землі було ще не менше п'яти-шести ярдів.
Унизу, просто під нею, чорніло дно неглибокого рову, який оточував замок. Схоже, там унизу на неї чекав теплий прийом: у сріблястому місячному світлі поблискувало густе болото. Залишалося сподіватись, що там неглибоко й вона не зав'язне по вуха. Тримаючись однією рукою за мотузку, Еріка відв'язала шнур із черевиками та причепила його собі на пояс. У неї вже не лишалося сили, щоб триматися за прокляте полотно. Дівчина глибоко вдихнула, розтисла руки й полетіла вниз.
Дункан Макфергюс дістався до місця, коли червоно-жовтогаряча куля сонця велично опускалася за темні пагорби. Дорога тут перетинала велике пустирище, й петляючи, ішла далі в гори. Але тих, хто чекав на господаря замку Бархед, не обходила краса природи.
Від стін невеликої напівзруйнованої каплиці, що сиротою притулилася до самого краєчку шляху, йому назустріч виїхало четверо мовчазних вершників. Серед цієї пустельної місцевості вони здавалися грізними примарами, що виникли нізвідки. Той, хто їхав попереду, коротко кивнув баронові й наблизився. Був він невисокий на зріст, але надзвичайно міцний і жилавий. Начебто нічим особливим не вирізнявся, але почуття небезпеки, що йшло від цього лицаря, ніби робило його на голову вищим за інших. Боронована кольчуга щільно облягала його торс, проста лляна туніка з рукавами по лікті відкривала мускулясті засмаглі руки. На чорному зерцалі[43] його обладунку спереду виділялася світлішою плямою витравлена кислотою емблема: змія з роззявленою пащекою, що звивається в язиках полум’я.
«Спорядився, як на війну, а не на весілля», — мимоволі подумав Дункан. Дуглас викликав у нього страх, і шотландцеві було соромно визнавати це. Що б він не казав Маргарет про вигідну угоду, але, як не крути, а їх силоміць примусили віддати дівчисько. Вся його гордість ставала дибки від думки про те, що вони й самі могли б скористатися цим несподіваним багатством, якби не Дуглас…
— Мабуть, відразу перейдемо до справи? — запропонував граф і, не чекаючи згоди, торкнув коня.
Сер Дункан мовчки кивнув. Махнув рукою, подав знак своєму почту лишатися на місці й поїхав слідом за Дугласом. У крайньому випадку його люди все одно виявляться неспроможними проти Чорного лицаря: у Шотландії навряд чи знайдеться гідний супротивник, який володіє мечем так само мистецьки.
Проїхали зо два ярди й зупинилися так, щоб їх ніхто не міг почути.
— Отже, ви з'явилися на мій заклик. Дівчисько у вас? — без жодного виразу мовив Дуглас.
— У мене, — коротко кивнув барон Макфергюс.
— Ви можете підтвердити, що це дійсно Еріка Тейндел? — діловито поцікавився співрозмовник.
— Так, можу, — тужно відповів він. — Це дійсно небога моєї дружини.
Якийсь час граф Дуглас мовчав, аж раптом несподівано приємно посміхнувся.
— Я радий, шановний сере Дункане, що ми відразу знайшли з вами спільну мову, — сказав він. — Зізнатися, я непокоївся: чи не впиратиметеся ви. А я терпіти не можу, коли мені відмовляють…
Невдоволений вираз обличчя Дункана миттю змінився маскою чемності.
— Ну, я готовий вас вислухати, — провадив Дуглас. — Чого ви хочете за те, що добровільно віддасте мені свою небогу? Зауважте, у мене найшяхетніші наміри: я хочу оженитися на цій крихітці. Подумайте тільки, сере Дункан, я стану вашим родичем!
43
Зерцало — металева пластина, що кріпилася на грудях або на спині та слугувала за додатковий захист.