Ой, куди ж то мене понесло?.. Напни, Музо, віжки,
Щоб під колісьми, бува, не опинитися нам!
Щоб угадати, де брід, таблички є соснові, восківки
[470] (Спритна служниця із рук в руки їх передає),
Пильно приглянься до них і спробуй спершу пізнати,
Чи прикидається він, чи не на жарт закохавсь.
Лиш перегодом озвись: для коханців чекання одвіту —
Добра спонука, лише б не затяглося воно.
Так і зі згодою ти, як прохатиме, дещо затягуй,
Надто рішучою теж, як відмовляєш, не будь —
Міри пильнуй: щоб і страх у серці він мав, і надію,
От лиш надія нехай гору над страхом бере.
Пишете — щиро пишіть: не вчене, а з бесіди взяте
[480] Слово вживайте в листі: саме таке до смаку.
Як же то часто запалював лист боязкого коханця!
Як же то часто й гасив не палахку ще жагу!
Ну а котра з жіночок (не всі ж бо святі) свого мужа
Хоче водити за ніс — краще самі не пишіть,
А лиш рукою раба чи рабині мережте табличку,
Також комусь з новачків не довіряйте її:
Бачив не раз я: в страху, що слуга їх видати може,
Так, мов у рабстві й самі (то й не життя вже) жили.
Верх же підступу — той, хто ті докази в себе тримає,
[490] В того паскуди, скажу, Етни вогонь{251} у руках.
Підступ, так я суджу, й відбивати підступом треба:
Меч брати проти меча — це ж бо й закон приписав.
До щораз іншого почерку вмій привчити правицю
(Кари б на тих, хто довів ось до таких настанов!)
Відповідаєш — добре зітри, що раніше писала,
Щоб між твоїх і чужий десь не проглянув рядок.
Пишеш коханцеві — то пиши так, мовби жінці писала:
Хай буде «він» на умі, а на табличці — «вона».
Ну а якщо від дрібниць до поважних речей приступити
[500] І на вітрилах усіх далі пустити судно —
Гнів ти всіляко гамуй, адже про обличчя ідеться:
Лагідність — риса людей, гнів — дикуна, звірини.
Гнівом потворить лице, від крові жили чорніють,
Очі страшнішим огнем, ніж у Горгони горять.
Вид свій уздрівши в воді за грою у флейту, Паллада
Скрикнула: «Не оскверняй, флейто, моєї краси!»
В гніві погляньте в дзеркало й ви — й ніхто свого, певно,
Не упізнає лиця — так-то спотворює гнів!
Рівно шкідлива — й пиха. М’який, усміхнений погляд —
[510] Ось що не тільки краси — зваби жінкам додає.
Тож гордовита (бувалому вір), не мовивши й слова,
Вже своїм видом самим гостя свого відштовхне.
Дивиться в вічі — дивись; усміхається — ти усміхайся,
А головою кивне — згідно кивни йому й ти.
Напустувавшись отак, тупі пускаючи стріли,
Гостру із сагайдака, врешті, добуде Амур.
Геть не для нас і сумні. Текмессу — Аянт хай кохає,
Ми — веселенький народ: манять усміхнені нас.
Я б не просив ні тебе, Андромахо, нізащо у світі,
[520] Ані, Текмессо, тебе бути за любку мені.
Не привели б ви діток на світ — то я б і не вірив,
Що пригорталися ви — кожна до мужа свого.
Та чи шепнула колись Аянтові скорбна Текмесса:
«Світе мій!», а чи якесь інше ласкаве слівце?
Хто б, однак, боронив для малого — з великого брати
Вельми поважні зразки і називати вождів?
Вождь цьому — сотню під руку дає, тому — відділ кінноти,
Іншому — про військові дбати клейноди велить.
Так ви оцінюйте й нас: визначайте кожному місце,
[530] Хто на що здатен, і там — хай свою службу несе.
Хто з багачів — дари хай дає; правознавець — поради;
Хто говорити мастак — хай ваші справи веде.
Ми, хто складає пісні, — пісенні несімо дарунки,
Ми — особливий загін: наше заняття — любов.
Лиш закохалися ми — і любки славимо вроду.
Кінтії хто б то, скажи, чи Немесіди не знав?
Хто Лікоріда така — від заходу знане й до сходу;
Хто ж то Корінна моя — відати всяк би хотів.
Ще ж, служителі Муз, від лукавства такі ми далекі!
[540] Враз із мистецтвом своїм кращим стає і митець:
Ні самолюбства у нас, ані — жаги набування,
Любі нам ложе і тінь, форум — то геть не для нас!
Вічно закохані ми, і то так, що готові щоразу,
Тільки-но спалахнемо, перегоріти до тла.
Що від природи — пом’якшує те ще й мирна наука,
Наше заняття й життя злагідно, в ногу ідуть.
Будьте прихильні, дівчата, жінки, до співців аонійських,
Бо ж і натхненні вони, й любленці Муз-Пієрид!
Є таки в нас божество і небо для нас не закрите,
[550] Таж із етерних осель дух той спливає на нас.
А від учених співців чекати дарів — чи не злочин?
Жаль, що на злочин такий кожна іде залюбки.
Хоч не одразу хапайте дари, хоч наслідуйте скромних,
Щоб новобранець якийсь вам не чкурнув з-під руки.
Як не однаково править візник конем, що недавно
Віжки відчув, — і старим, що накусався вудил,
Так і тобі на зелених іще й на бувалих коханців
Сіть розставляти одну — ну, не годиться ніяк.
Цей, недосвідчений ще, новачок на службі в Амура,
[560] Тільки-но в спальню твою, здобич новенька, шмигне, —
Хай лиш тебе обніма, одну лиш тебе нехай знає —
Муром міцним той засів високо обгороди!
Бійся суперниці! З ним лише ти — то твоя перемога:
Владу й любов, пам’ятай, з кимось ділити не варт!
Той же, вояка старий, буде стиха любити, розумно,
Стерпить таке, що ніяк не до снаги юнаку.
Він ні ламати дверей, ні одвірків палити не стане,
Щічки, впавши у гнів, любці своїй не дряпне,
Одягу ні на собі не порве, ні на ній; за волосся
[570] Він її теж не смикне, не допровадить до сліз:
Личить це — юнакам: тут і вік, і любов ще гарячі,
Ну, а бувальця, кажу, й біль не діймає уже.
Він, хоч горітиме, — звільна, однак, мов сіно змокріле,
Мов на гірському хребті тільки-но зрубаний дуб.
Перша — сильніша любов; щедріша, вагоміша — друга:
Хутко зривай — опадуть — ще соковиті плоди!