Все вже я виклав, брами розкрив перед ворогом навстіж.
Сам себе зрадив і сам — вірний у зраді собі!
Ще одне: стежка легка жагу не живитиме довго, —
[580] Тож забавляйтесь, але — і відмовляйте не раз:
Хай на порозі лежить, хай клене ті двері жорстокі.
Хай і благає тебе навперемін і грозить.
Так-от гірким, переївшись солодкого, смак освіжаєм,
Так, бува, тоне судно і при попутних вітрах.
Ось чому чоловікам законні жінки обридають:
Надто, кажу, вже легка стежечка до насолод.
А коли двері глухі, ще й сторож гукне: «Забирайся!» —
Ось і діймає тоді — бо недоступна — любов.
Годі ж тупими — гострими вже повоюймо мечами,
[590] Хоч проти мене ж таки звернеться зброя моя.
Хай твій коханець, піймавшись у сіть, упевнений буде,
Що в твоїй спальні лиш він володарює тепер.
Потім йому натякни, що й суперник сюди заглядає:
Без хитрування того скоро пригасне любов.
На перегонах рисак жене найпрудкіше, коли він
Бачить, скількох перегнав, скільки — попереду ще.
Навіть погаслу жагу розворушує наново кривда —
Сам же зізнаюсь тобі: скривдять — тоді лиш люблю.
А щодо ревнощів тих, то хай здогади переважають:
[600] Знаючи менше, усяк більші тривоги снує.
От пожалійся, що раб не спуска з тебе пильного ока,
Й муж у додачу іще — сторож неабиякий.
Хай була б вільною ти, як Таїс{252}, а вдавай, що боїшся:
Де небезпеки нема — втіха там не до смаку.
Замість у двері ввійти, у вікно скажи йому лізти,
А на обличчя своє вияв страху напусти.
Хитра служка на те: «Ой лихо!», — вбігши, хай скрикне,
Ти ж — юнака заховай, щоб у кутку потремтів.
Трохи страхи ті й осолоди Венериним зіллям,
[610] Щоб не жалівся: «Ну й ну! Надто та ніч дорога!»