— Не спи, дурний, а то втечу! — сказав йому полонений.
— Брешеш! — підводячи голову, відповів Мабора, підвівся, підійшов до полоненого й помацав вузли на руках і ногах.
— Брешеш, не втечеш! — заспокоївшись, знову сказав Мабора і сів недалеко полоненого.
— Покажи мені свою жінку… Чи ти ще не мафії жінки? — звернувся полонений до свого доглядача.
— Мовчи! — крикнув Мабора.
— А може в тебе є доросла сестра? — знову запитав полонений. — Так ти не турбуйся: їй добре буде жити в нас… Я знаю, вона добре вміє смажити кабанину, а я люблю кабанину…
Мабора простягнув ногу і вдарив ногою полоненого по голові. Той замовк, а Мабора, зігнувшись, сидів недалеко нього.
Згодом почувся рівний подих вартового й легеньке похрапування. Полонений підвів голову й подивився на нього.
— Не спи, а то втечу! — тихо сказав полонений.
Але Мабора вже спав, посапував і цмокав уві сні губами.
Тоді полонений стулив губи, і зі скелі пролунав крик пугача. Мабора ворухнувсь, але не прокинувся. Полонений знову подививсь на свого доглядача й прислухавсь. З лісу ледве чутно долетів до нього у відповідь крик другого пугача. Полонений перевернувся на бік і тихенько покотився до краю площадки. Пройшло з чверть години. Раптом знову закричав пугач, але чути було, що кричить він у підгір’я скелі. Полонений підвів голову й заклацав, як кажан. За кілька хвилин коло полоненого з’явилась білява голова його лісового товариша.
— Швидше — руки!.. — тихо сказав полонений, зовсім зомліли!..
За хвилину їх уже не було на площадці, а Мабора спав. І бачив Мабора, що він зовсім не на скелі коло полоненого, а йде лісом по якомусь сліду… Він придивляються до сліду і ніяк не може зрозуміти, що то за слід… А поперед нього йде хтось і сміється, але того, хто сміється, не видно. Раптом бачить він, що це сміється полонений. Маборі стало прикро, що полонений глузує з нього, він кидаються навздогін йому і бачить, що це зовсім не полонений, а якась дівчина, і ця дівчина така гарна, якої ще не бачив Мабора… Дівчина сміються й каже: «А я добре вмію смажити свинину!» Мабора кидаються до неї, ловить її, і в руках його молоде жіноче тіло; але раптом він бачить, що це зовсім не дівчина, а кабан… Кабан вишкірив свої ікла й питає: «А у тебе є сестра?» А з дерева раптом почувся пугачів крик, і коло нього щось зашурхотіло, наче проповзла велика гадюка… Мабора вхопив дрючок і побіг за гадюкою, а вона перекинулась у кажана і клацав майже коло самого вуха: «Не спи, а то втечу! не спи, а то втечу!» — «Брешеш, — каже Мабора, — не втечеш»… А батько вийшов з-за дерева, ухопив його за плече, так боляче та й питає: «Маборо, а де полонений?..»
Мабора розплющив очі. Був уже день. Перед ним стояв батько, ватаг племени й кричав:
— Маборо! Маборо, а де полонений?..
Полонений утік.
Трудно навіть уявити собі, що за ґвалт знявся на скелі, коли мешканці упевнялися в тому, що полонений дійсно втік. Усі лізли до Мабори, сучили кулаки й обвинувачували в тому, що він проспав і не встеріг полоненого. Ніхто й не згадав про те, що Мабора був зморений і йому не призначили навіть зміни на варті.
Погано прийшлося б Маборі, коли б раптом не спала на думку йому одна гадка. Йому й самому дивно було, як він міг заснути. Він добре пам’ятав, що балакав з полоненим, і раптом якось опинився у лісі. Тут було щось не так, мабуть тут не обійшлося без чар. Щось дуже сміливо полонений казав про те, що втече. Мабуть він був чаклун і зачарував його…
— Стривайте! — закричав Мабора. — Я знаю, чого втік полонений: він напустив на мене чари!.. Я балакав з ним… І раптом бачу, що я вже не на скелі, а в лісі, і рудий іде поперед мене й сміються… Я кинувсь за ним, а він обернувся дівчиною….
І Мабора, прикрашаючи й прибріхуючи, розповів слухачам свої пригоди вві сні. Коли він скінчив, всі довго мовчали Ясно було, що полонений був чаклун і дійсно навів чари на Мабору. А Мабора, ухопившись за живіт, сказав, що він і досі почуваю чари в собі і йому важко від них, наче він носить у собі цілого зубра. Мешканці скелі опинилися в прикрому становищі: треба б було послати погоню за втікачем, але це можливо було б, коли б він був звичайною людиною; коли ж він чаклун — погоня ніколи не дожене його, бо він обертатиметься то вовком, то зайцем, плутатиме сліди й заведе погоню у такі місця, що вони ніколи й не виберуться відтіля. Довго Мабора ходив, взявшись за живіт і зігнувшись: це чари рудого не давали йому спокою. Тоді виступив чаклун червоної скелі й сказав: