— Коли?..
— Я не знаю… Але здасться, що не скоро…
— Що робила ти, мамо, з жінками і нащо тягала пенька, що рив землю?
— Я й сама не можу зрозуміти цих людей, нащо вони риють землю… Вони великі чарівники… У них усе не так, як у нас. Той чоловік, що зараз сидить коло багаття, казав, що цим пеньком по весні вони ритимуть землю й кидатимуть у неї зерно.
— Він чаклун?
— О, він великий чаклун… Він ще казав, що з того зерна виросте багато-багато зерна…
— Нащо їм зерно? Принаджувати птахів у сільця?
— Ні, вони самі їстимуть його…
— Зерно? Вони їстимуть зерно?
Багато чудесного й незрозумілого бачив Мабора у цих чаклунів, що жили на воді серед озера, але те, що почув він зараз, вразило його, м’ясоїда й печерного мешканця, більше за все. Їсти зерно! Хіба їм замало риби в річці й озері та звірів у лісі?
Вони роблять з зерна ось що, — сказала жінка й дала Маборі кусок чорного твердого з золою коржа…
Мабора відкусив трохи коржа, пожував і з огидою виплюнув. Після цього чарівники з озера не стали вже цікавити парубка: він зневажав їх…
Вони їдять зерно! Тільки подумати: вони їдять зерно!
— Я іду додому! сказав він. — Коли хочеш, жінко, ходім до нас…
Я не можу йти з вами, бо тоді вони взнають, що ви були тут, і доженуть вас…
— Не доженуть, — упевнено сказав Мабора.
— Ні доженуть… Вони нацькують своїх собак і пустять їх по сліду…
Їй сором було признатися, що вона стала вже за жінку тому чоловікові, що свердлив дірки, і їй зовсім не хотілося йти до червоної скелі. З другого боку їй хотілося, щоб Каї-Наї був коло неї.
— Зоставайся, синку, зі мною… — якось мляво сказала вона.
— Я не піду до них… Вони вбили мого батька. Я помщуся за батька, — злісно відповів Каї-Наї. — Ходім, мамо, з нами!
— Я не можу… Я слаба… Я не дійду до червоної скелі…
— Ходім, Каї-Наї! — сказав Мабора. — Твоя мати покуштувала вже страви білявих і не піде до нас…
— Ходім, мамо! — знову сказав Каї-Наї.
Жінка мовчала.
Хлопець повернувся і поповз у траві.
Мабора хотів був зараз таки іти додому, але раптом у голові його заворушилася несподівана думка: треба якось помститися, щоб біляві ці чарівники й зерноїди довго пам’ятали людей з червоної скелі! Він знаю, як помститися! Він спалить ліс, що порубаний лежав на березі коло селища, і знищить всю велику роботу, що її зробили мешканці водяного селища, рубаючи дерева. Йому хотілося підпалити селище, але він знав, що це не можливо.
Очі Каї-Наї заблищали радісним вогником, коли Мабора поділився з ним своїми думками.
— Велике багаття зоставимо ми цим зерноїдам! — радісно сказав він.
Нарубок і хлопець заховалися в гущавині лісу й нетерпляче чекали ночі, щоб здійснити свої мрії.
Коли сіло сонце, вони знову підкралися до табору зерноїдів. На березі був великий шум і гомін. Майже все селище зібралося тут. Наметів і риби, що порозвішувана була на дрючках, вже не було, а серед порожнього тепер місця, де стояли намети, зерноїди розпалювали велике багаття. Мабора та Каї-Наї, як білки сидячи на дереві, намагалися зрозуміти, що вигадали ще і що робитимуть ці кляті зерноїди. Але те, що побачили вони, так збентежило і вразило їх, що вони довго сиділи мовчки, не вірячи своїм очам.
Коли багаття запалало, до нього підбігло чоловіка двадцять хлопців і парубків; вони повихоплювали головешки з багаття й, розбігшись по березі, підпалили зрубаний й повалений купами ліс!..
Вони самі зробили те, чим хотів помститися їм Мабора!
Парубок з хлопцем бігли лісом, а позад них на березі тріщав і горів порубаний ліс. Зерноїди спалили його, щоб на тому місці посіяти своє нікчемне зерно.
ГОЛОД СЕРЕД ЛЮДЕЙ ЧЕРВОНОЇ СКЕЛІ
ешканці червоної скелі були дуже необачний нарід. Вони з зацікавленням прослухали Мабору, коли він розповідав їм про життя озерних мешканців, але в головах їхніх залишилося тільки те, що люди ці їдять зерно, живуть досить далеко і не збираються зараз напасти на плем’я червоної скелі.
Через це вони навіть не подумали про те, щоб приготуватися до нападу ворога. Чаклун сказав, що він знає такі чари, що ніякі зерноїди не страшні будуть їм; треба тільки слухатися та поважати його, великого чаклуна племени орла.
Промайнуло літо. Північ подихнула холодним вітром; закружляло жовте листя і з тихим журним шурхотом стало падати долу. Вітер вільно вже гуляв лісом, а пороги ревіли під скелею, й річка, промайнувши пороги, сумно лизала піщаний берег.
Каї-Наї злазив зі скелі, стояв, притулившись до дерева, і слухав рев порогів і сумний шурхіт, що наповняв ліс. Він часто стояв так і думав про матір, яка відмовилась від нього й зосталася з людьми, що вбили його батька й вигубили рідне плем’я. Він не розумів матері й не розумів того, що було у нього в серці. Осінній шум лісу, журний шурхіт листя нагадували йому про щось, щось говорили. Він прислухався і йому здавалось, що дерева й листя говорять про нього, але він не міг зрозуміти їхньої розмови і, не зрозумівши, ішов додому.