Тихо було на прогалявині. Тільки шумів тихенько ліс, та круки, що з’явилися сюди ще зранку, сиділи на гілках і крякали, перегукуючись проміж себе. Вони поглядали на групи, але не наважувались ще злетіти на них.
Довго сидів і плакав Каї-Наї. Круки, поглядаючи скоса на хлопця, один по одному обережно то злітали на землю й походжали круг трупів, то знов вилітали на дерева й чорними купами звідти пантрували за трупами. Коли Каї-Наї підвів голову, пара круків сиділа вже на батьковій спині і дзьобала рану коло самого ратища.
Каї-Наї скочив і кинувсь до трупа. Гайвороння, крячучи, знялося вгору й знову посідало на гілках навкруги прогалявини.
Каї-Наї витягнув списа з батькової спини, підняв його угору і потряс у повітрі.
— Ого-го! Біляві люди! — крикнув він в тому напрямі, куди, як він думав, пішли вороги.
— … Го-го!.. Люди… — гукнув хтось з лісу.
— Я піду по ваших слідах, щоб помститися за батька й матір! — крикнув Каї-Наї.
— … батька й матір! — знову відгукнувся хтось з гущавини лісу.
Каї-Наї прислухався. Ліс тихенько шумів круг нього. Круки повернули голови в бік Каї-Наї й стежили за кожним його рухом. На сусідньому дереві сидів дятел і дзвінко довбав кору дерева: тук, тук…
— Тук, тук!.. — відгукувався хтось з лісу.
— Я не боюся тебе! — злісно крикнув Каї-Наї.
— … боюся тебе! — відгукнулося з лісу.
Каї-Наї, стиснувши зуби, кинувсь у ліс. Ніде не було нікого.
Каї-Наї, як собака, то нахиляючись до землі, то розглядаючи гілки й кору дерев, біг лісом з однією думкою наздогнати ворогів, побачити матір, яку забрали біляві люди, й помститися за батька. Як помститися, він і сам добре не знав.
Довго біг Каї-Наї. У грудях йому клекотіли жага помсти і запал погоні. Він забув, що він зовсім самотний серед цього страшного темного лісу, що поруч нього нема вже дужої руки батька, з яким він часто ходив на полювання і ставив пастки й сільця на звірів.
Ліс шумів у нього над головою; якісь птахи сумно перегукувалися в височині, а він біг і біг… Та ось Каї-Наї спинився, щоб передихнути, і притулився всім тілом до дерева. Темна шкіра Каї-Наї злилася з рудуватою корою дерева. Треба було маги дуже острий зір, щоб побачити в сутіні лісу маленьку його постать.
Віддихавшись, Каї-Наї обережно оглянувся навкруги. Якесь невиразне почуття підказувало йому, що далі йти не можна, що на нього чекає там якась небезпека.
Він затаїв дух і ждав.
Недалеко нього почулося ледве чутне муркотіння.
Каї-Наї ще дужче прилип до дерева: він знав, що це муркоче Злий ворог лісової людини — рись. Хлопець потягнув носом, і легенький вітрець приніс до нього знайомий запах звіра. Каї-Наї зрозумів, що рись не чує його через те, що вітрець був з того боку, де був звір. Каї-Наї, не рухаючися, поводив очима круг себе. Сажнів за три від того дерева, біля якого він стояв, звішувалась майже до землі гілка, а над нею іскрились дві зелені зірки. Зірки то згасали, то знову засвічувались.
Каї-Наї завмер і заплющив очі. Він думав, що і його очі зараз горять у сутіні лісу, як і очі звіра. Раптом разом з запахом рисі, гострий нюх хлопця почув ще один запах: це був важкий запах лося. Тепер Каї-Наї, навіть заплющивши очі, знав, на кого полює рись. Здивувало його тільки те, що він раніше не почув запаху лося.
Лось стояв недалеко від рисі і, підвівши голову, об’їдав бруньки на сусідньому з риссю дереві. Коли лось наблизився до рисі, вона поповзла по гілці, потім, похитавши задом, плигнула і вп’ялася йому в шию.
Могутній рев лося прокотився лісом, він закинув роги на спину і, ламаючи усе перед собою, кинувся геть, несучи на спині своїй страшного верхівця.
Каї-Наї засміявся: дурний лось, не почув рисі. Хлопець заздрив рисі, — у неї буде обід, а у нього ще зранку порожній живіт. Він відійшов від дерева і обережно подався стежкою, що проклали вороги.
Він не мав сумніву в тім, що він на вірній дорозі. Замести сліди ватаги в сотню людей, що тягли за собою жінок, не можливо було в цьому вогкому лісі. Зім’ятий мох, зламані свіжі гілки, зірвана кора, позначали дорогу ворогів; це була єдина дорога, коли не лічити ще різних звіриних стежок та стежинок, якою можна було йти тут.
Ледве хлопець відхилявся на бік, як зразу попадав у таку гущавину, такі непролазні хащі, що йому мимоволі доводилося вертати на стару стежку. Але й цією стежкою йти було важко: то вона йшла глибокими ярами, геть заваленими старими струхлявілими деревами й хмизом; то держи-дерево, наче товстюче павутиння, заплітало колючими гілками своїми прохід; то плющ та лози дикого винограду, перекидаючись з дерева на дерево, з гілки на гілку, стелячись по землі, перегороджували дорогу, плутались і заважали йти Каї-Наї. А він, як мавпа, пролазив крізь плетиво держи-дерева, дерся на товстючі тисячолітні дуби, що залягли серед дороги; виснув на коріннях дерев, злазячи з круч; мок у потоках, що з скаженим ревом падали в яри та провалля, й нарешті, вибравсь на рівне місце, вийшов на велику прогалявину, оточену деревами кислиці та дикої груші.