— Ідуть! — крикнув один із них, ускочивши в печеру.
— Скільки їх? — запитав ватажок.
— У мене й у них, — показав він на своїх товаришів, не вистачило пальців на руках і ногах, щоб перелічити їх!..
Всі дивились на чаклуна. Тільки він міг врятувати плем’я. Тотем показав йому путь до порятунку.
— Діти мої, — сказав чаклун, — беріть усе, що є в печерах, і йдіть за мною…
Коли все плем’я збилося у чаклуновій печері, він спитав:
— Чи всі тут?
— Всі! — відповіли мешканці скелі.
Чаклун пішов у куток, де стояла клітка з орлом, переставив її на інше місце і, взявши в руки списа, Засунув його в щілину, що була в стінці. Працюючи списом, як підоймою, він звалив великого каменя, що щільно затуляв якусь дірку, і сказав:
— Сюди, діти мої!
Потім узяв клітку з орлом і просунув її в дірку. Жінки, діти й мисливці один по одному залазили в дірку, і згодом в печері зостався один чаклун. Він узяв тоненький, але кріпкий ремінь, підперезав, як поясом, камінь, що досі затуляв дірку, і теж поліз за всіма. Потім мисливці, потягнувши за обидва кінці ремінь, притягли до дірки каменюку й знову затулили нею дірку, а ремінь з великим напруженням витягли за один кінець.
Плем’я опинилося у великій залі. Десь у кутку залі дзюрчав струмок і невеличким водоспадом губився у щілині. За цією залею йшли коридори, а потім друга й третя залі і здавалося, що кінця й краю не буде цим залям і коридорам. Мешканці скелі йшли, натикаючись на сталактити, що стирчали на долівках заль, а рослий Ману зачепив і зламав головою кінець сталактита, що попався йому на дорозі. Дітей завели якомога далі від дірки, щоб вони криком своїм не показали пристановища племени. Коло дірки зосталися тільки чаклун та ватаг племени. Вони лягли на землю й, пристаривши вуха до каменя, що затуляв дірку, мовчки слухали. Довго прислухалися вони, але все було тихо в печері. Раптом крізь щілину вони почули їдкий запах диму.
— Хе, хе! — хрипко засміявся чаклун, — вони викурюють нас з печер…
Щохвилини диму в щілину проходило все більше й більше, але в такій великій ралі це було непомітно.
Пройшло не менш як з годину. У щілину потягнуло холодним свіжим повітрям.
— Зараз будуть тут! — сказав чаклун.
У цю мить у щілину пробилося тоненьке проміння світла…
— І тут нема! — почувся голос в печері.
Чаклун і ватажок здригнулися, впізнавши голос колишнього полоненого.
— Але ж не могли вони провалитися крізь землю, — сказав хтось другий.
— А може вони почепилися за хвіст свого орла й полетіли! — засміявся чийсь молодий голос.
— Не жартуй з цим! — спинив його голос старого зерноїда, — не жартуй з тотемом, хоча б і ворожого племени!
— Дивись — зубр!..
— А ось олень!..
Зерноїди розглядали малюнки на стінах печери. Наче живі з стін дивилися на них мовчазні звірячі образи…
— Ходім відсіля! — голосним шепотінням сказав хтось.
Світло у щілині щезло.
Зерноїдів так вразила живопись печерників, що вони забули оглянути печеру й вийшли.
— Хе, хе, хе! — хрипко, коло закладеної дірки, сміявся чаклун…
Дійсно, зерноїди тихенько підійшли й вибралися на скелю. Вони тягли з собою оберемки хмизу. Поклавши великі кущі хмизу у входа в печери, вони підпалили його й довгими дрючками просунули в коридори печер. Бухнув дим і наповнив печери. Зерноїди довго напоготові чекали на площадці, чи не вискочить хто з печер, але печери мовчали! Тоді зерноїди, погасивши хмиз, обережно залізли в печери. Велике було їхнє здивування, коли вони в печерах не знайшли жодного мешканця. Вони бачили, що люди були тут недавно: багаття ще жевріли серед печер, бо втікачі забули погасити їх, а мешканці наче провалилися крізь землю.
Вранці зерноїди обшукали увесь ліс навколо скелі, сподіваючись знайти сліди втікачів, але сніг лежав чистий, не стоптаний, і яскраво вирізнялися на ньому тільки три сліди вартових племени орла, що бігли од річки до скелі.
Це було дивно й скидалося на якесь чарівництво. Зерноїди зійшли із скелі й поховалися в лісі, сподіваючись обдурити печерників, але чаклун у той день не пустив нікого з печери, й зерноїди, даремно прождавши цілий день, шумливою ватагою пішли від скелі геть льодом по річці.
ЗАГИН ПЛЕМЕНИ ОРЛА З ЧЕРВОНОЇ СКЕЛІ
оли мешканці скелі упевнилися, що зерноїди пішли геть, радості їхній не було краю. Дітвора плигала й танцювала на площадці, а дорослі глузували з ворогів і нахвалялися піти на зерноїдів до озера й перебити їх там. Тільки чаклун та Мабора, що знав ближче зерноїдів, не вірив у те, що вони пішли додому. Через це Мабора з наказу чаклуна, покликавши Каї-Наї, пішов з ним по річці слідом зерноїдів. Легко було йти слідом цілої сотні людей. Вони хоч і йшли один за одним, але утоптали досить широку стежку в снігу, так що хлопці бігли за ними не зупиняючись. Вони добігли до коліна річки, де вчора упав лось, але на тому місці вже не видно було нічого, бо великий сніг, що йшов цілий день, запорошив місце.