Не було й трупа лосиного, але трохи далі вони помітили вовчі сліди й об’їдену голову лося: вовки докінчили те, що почали люди.
На одному місці увесь сніг на річці був потоптаний ногами білявих людей, сліди йшли й на берег річки. Тут мабуть зерноїди зупинялися, щоб відпочити. Хлопці пробігли й це місце і знову вийшли на битий слід ворогів.
Так бігли вони з годину, коли Каї-Наї, що біг ззаду, спіткнувся й упав. Підводячись, він обернувся и застиг від жаху: за три льоти стріли по битій стежці за ними мовчки бігло не^менш, як десять зерноїдів, а попереду всіх біг рудий Дод.
— Маборо! — крикнув Каї-Наї, — зерноїди!
Мабора обернувся… Коли б поруч з хлопцями біг заєць, навряд чи перегнав би він їх, так побігли хлопці. Але Дод зупинився, всунув два пальці в рот і свиснув. Попереду хлопців почувся такий самий свист і вони побачили, як з крутих берегів річки стали плигати на лід одна по одній постаті ворогів. Побачивши хлопців, вони заревли і кинулись назустріч.
— У бік! — крикнув Мабора.
Берег у цьому місці був досить крутий, але Мабора підскочив, ухопився за віти чагарника, що нависав з берега і зліз на кручу. Нахилившись, він подав руку Каї-Наї, що теж підскочив і ухопивсь за кущ; витягнувши і його до себе, Мабора випроставсь, і хлопці, провалюючись по коліна в снігу, побігли в ліс.
Дод перший підбіг до того місця, де злізли на кручу хлопці, підскочив і собі вхопивсь за вітку чагарника. Але він був важкий, чагарник не вдержав його, і зерноїд покотився на лід. Зерноїди один по одному намагались злізти на кручу, але це не вдалося нікому з них, і вони побігли по річці, шукаючи пологого берега. Їм довелося бігти досить довго, поки вони змогли вибратися на берег, і коли нарешті берегом дійшли до того місця, де злізли Каї-Наї та Мабора, вже стемніло й погоню довелося припинити. Вони помітили тільки, що сліди хлопців не прямували до скель а, навпаки, йшли від неї в ліс, і це заспокоїло зерноїдів, бо вони мали на думці не переслідування хлопців, а зовсім іншу мету.
А Мабора та Каї-Наї, як зайці, бігли лісом і їм в ухах дзвеніли ще гомін і крики переслідників. Вони почували себе досить погано: бігти було важко, снігу нападало багато, і вони залишали після себе такі сліди, що по них не збилася б і мала дитина, не те що такі знавці лісу й слідів, як зерноїди. Нарешті Каї-Наї вибився з сил і сказав:
— Я не можу більше бігти… Ти біжи й попереди плем’я, а я, може, де-небудь сховаюсь.
Мабора зупинився.
— Де ти там сховаєшся, ми залишили такі сліди на снігу, наче тут пройшов турячий гурт.
Мабора прислухався, погоні не було чути, але зерноїди могли бігти мовчки. Він подивився на Каї-Наї. Каї-Наї, блідий, з спітнілим лобом, стоячи по пояс у снігу, притулився до дерева, тяжко дихав і якось жалібно поглядав на Мабору. Мабора знав, що треба бігти якнайшвидше, але він чогось стояв і чекав поки відпочине хлопець.
Мабора і сам не знав, що в душі його прокинулися невідомі досі жалість і товариське почуття до хлопця.
— Погоні не чути, — сказав він. — Ходім трохи тихше… Іди за мною и попадай у мої сліди, тобі буде легше йти.
Мабора знову пішов, а Каї-Наї, намагаючись попадати в широкі сліди юнака, поплентавсь. за ним. Вони не пішли просто до скелі, бо Мабора боявся, що зерноїди, оббігши річкою, де було легко йти, зустрінуть і спіймають їх. Через це вони звернули у бік, в саму гущавину лісу, сподіваючись до вечора ще дійти до скелі й попередити мешканців про небезпеку. Вони довго йшли, прислухаючись, чи не чути погоні але погоні не було.
У лісі було тихо. Тільки сороки скреготали, побачивши хлопців, і стежили за ними, перелітаючи з гілки на гілку. Сніг блискучим шаром ліг на деревах, вітки вгиналися від нього аж до землі, а від дерев на сніг падали сині тіні.
Мабора та Каї-Наї відкинули з голов вовчі шкіри, що були їм за відлоги, і йшли так деякий час, а сніг з гілок, коли вони пролазили попід ними, сипався їм за шию і танув, але це було тільки приємно… Іноді вони потрапляли на ведмежий барліг; видно було, як пара від ведмежого подиху йшла з барлогу, і вони чули теплий смердючий запах сонного звіра. Йти було важко, особливо Каї-Наї: він майже по пояс провалювався у сніг. Хлопці побачили, що потомилися: вони забрали занадто в бік і одійшли дуже далеко від скелі. Їм стало ясно, що вони не зможуть завидна добратися додому. Це було неприємно, але що ж було робити. Коли зовсім стемніло, хлопці вирили у снігу яму, утоптали в ній сніг, полягали й заснули, як ведмеді, притулившись один до одного. Удосвіта хлопців розбудив могутній рев зубра. Мабора виглянув з ями. Зубр ревів десь з боку, і його не видно було в сутіні лісу. Маборі було дуже приємно, що його збудив звір, а не сокири зерноїдів, бо він усе сподівався, що зерноїди не залишать погоні і переб’ють їх тут, знайшовши в ямі.