Хлопці, хоч і голодні, весело побігли до скелі. Йти стало легше: сніг від морозу, що був уночі, змерзся і видержував вагу хлопців.
Опівдні хлопці прибігли до скелі. На узліссі вони зупинилися й прислухалися, чи не чути де зерноїдів, але в лісі було тихо. Мовчала скеля: на площадці перед печерами не видно було жодного мешканця. Це здивувало хлопців. Вони обережно вийшли з лісу й підійшли до скелі. Сніг коло скелі був утоптаний і залитий кров’ю. По схилах скелі й під скелею, тут і там, лежали трупи мисливців з племени орла й трупи білявих зерноїдів.
Вже вовча зграя й круки поралися коло трупів. Очевидячки, зерноїди повернулися до скелі й перебили необачне плем’я орла. Тремтячи від жаху, хлопці вилізли на скелю. На площадці один на одному валялися трупи бойців; під скелею на льоду річки, розкинувши руки, з проламаною головою, лежав рудий Дод, а коло нього ницьма лежав здоровий Ману. Ні жінок, ні дітей не було вже на скелі: всіх їх забрали з собою переможці. В чаклуновій печері Мабора знайшов свого батька, що ранений лежав у кутку печери і старого чаклуна, що, схиливши сиву голову, сидів коло ватага. У другому кутку в клітці сидів орел, тотем племени…
Це було все, що зосталося від племени червоної скелі. Коли хлопці зайшли в печеру, чаклун навіть не підвів голови…
Ранений розповів Маборі, що зерноїди знову напали на скелю, викурили з печер мешканців і перебили всіх, а його, раненого в груди стрілою, підібрав чаклун і приніс у печеру. Чаклун, почувши дим у своїй печері і зрозумівши, що це зерноїди знову викурюють їх з печер, відсунув камінь, що затуляв дірку, узяв клітку з орлом і сховався у залі, де вчора знайшло притулок від ворогів усе плем’я. Він пересидів там ніч, а вранці обережно виліз з дірки і вийшов на площадку. Тут він знайшов ледве живого ватага й переніс його у свою печеру. Невеселе життя було цих недобитків червоної скелі… Мабора та Каї-Наї, зоставшись єдиними мисливцями, щодня ходили на полювання й годували напівбожевільного чаклуна та раненого ватага, що майже нічого не їв. Він кашляв і харкав кров’ю.
Чаклун балакав з тотемом і з печери щоночі вилітали дзижчання тарахкалки і лячний клекіт орла.
Коли ранений ватаг балакав і кидавсь у маренні, чаклун підходив і довго дивився на нього.
— М’ясо людини, м’ясо людини… — мурмотів чаклун, — він видужає від людського м’яса…
Одного ранку Мабора пішов на полювання сам: Каї-Наї простудився і хворий зостався дома. Він, зігнувшись і загорнувшись у шкіру, сидів серед печери коло багаття, а в кутку марив ранений ватажок.
Каї-Наї трясла пропасниця, йому хотілося лягти, але він змагався з хворобою і, пересилюючи себе, сидів коло багаття. Смагляве обличчя Каї-Наї горіло полум’ям, а руки й ноги були холодні, і він щохвилини простягаючи грів їх коло вогню. Чаклун поравсь у своєму кутку коло клітки з орлом…
— М’ясо людини, м’ясо людини, — мурмотів він.
Раптом він підвів голову і подивився на Каї— Наї. Якась божевільна думка промайнула йому в голові…
Він крадучись вийшов на площадку і оглянувсь навкруги.
Нікого не було коло скелі; Мабора був далеко в лісі… Обгризені кістки людей валялися на снігу коло скелі.
Чаклун повернувся в печеру і знову якось чудно глянув на Каї-Наї.
Каї-Наї, похиливши чорну голову, дрімав коло багаття.
Чаклун підійшов до клітки, витяг з-за неї сокиру, що колись загубив зерноїд, рятуючи рудого Дода, і підкрався до Каї-Наї. Потім розмахнувся і щосили вдарив по голові Каї-Наї сокирою…
Хлопець, навіть не скрикнувши, упав головою в вогонь.
Чаклун тремтячими руками вирізав шматок м’яса з Каї-Наї і засмажив його над багаттям. Потім підійшов до раненого і почав годувати, розжовуючи і засовуючи м’ясо в рот хворому…