— Він дратував орла і годував тотема м’ясом з свого поганого рота…
Ватаг помовчав, почухав потилицю, бо його дуже в цей час дошкуляли паразити, і сказав:
— Хлопець дійсно образив тотема, але він дуже малий і не розумі з, що робить…
— Хто образив тотема, той мусить вмерти! — крикнув чаклун.
— Хіба не можна вмилостивити тотема, — продовжував ватаг: — хай Ману, батько хлопця, віддасть половину кабанячої туші тотемові.
— Я дам цілу тушу тотемові, — сказав Ману, батько хлопця.
Чаклун, почувши про кабанячу тушу, пом’якшав, але, зрозумівши, що на цьому ділі можна дещо заробити, сказав:
— Правда, хлопець дійсно малий, але кабанячою тушею вмилостивити тотема не можна… Але, — додав він, дивлячись на Ману, — можна буде віддати тотемові не цілого хлопця, а частину його, [наприклад, руку або ногу…
У Ману затрусилися литки: він ясно уявив собі, як рубають його синові сокирою ногу…
— Я дам тотемові три ведмежих шкіри і п’ять бобрових!.. — ледве повертаючи язика, сказав він.
— Уночі сьогодні я пораджуся з тотемом і запитаю, чим можна вмилостивити його… — наче не чуючи слів Ману, сказав чаклун.
На цьому скінчилася нарада. Мисливці полягали спати, хто в печерах, а хто коло багаття на скелі, а чаклун, взявши клітку з орлом, пішов у свою нору.
Згодом все поснуло на червоній скелі, тільки не спала мати хлопчика, що образив тотема.
Він плакав від болю в рані, рука розпухла йому, а мати колихала хлопця навколюшках і лизала йому рану.
Ніч була тиха. З-за скелі виглянув місяць і осяяв верховіття лісу. Од скелі на річку упала довга чорна тінь, а річка в тому місці, де вона виривалась з тіні, горіла сріблястою зморшкуватою смугою. Ліс похмуривсь і навис над річкою. Самотнє багаття блимало на площадці перед скелею.
— А-а, а-а, а! А-а, а-а, а!.. — то нахиляючись, то випрямляючись, колихала мати хлопчика, а тінь її, бігаючи по скелі, то виростала до самого верхів’я скелі, то падала до рівня печер. — А-а, а-а, а! А-а, а-а, а!..
Рантом, тишу ночі порушив новий звук. Чулося, ніби гудів величезний джміль. Жінка, що колихала дитину, підвела голову й прислухалась. Звуки то зростали, то знову тихшали. Згодом до цього звуку приєднався різкий клекіт орла. Жінка затрусилася від жаху. Звуки йшли з чаклунової печери: це чаклун розмовляв з тотемом про її дитину, про її любого хлопчика. Щось моторошне й таємниче було в цих звуках. Наче хтось жалібно — жалібно плакав і скарживсь на свою долю. Ось звуки почали чергуватися: щось гуло довго й нудно; потім став клекотати орел; потім знову разлягалося сумне джмелине гудіння, а коли замовкало воно — грізно й жадібно летів клекіт орлячий.
Мати вхопила хлопчика, побігла в свою печеру і сховалась у далекому кутку.
Жінки й діти, що попрокидалася від цих звуків, не могли вже заснути ці$ї ночі: такі страшні й незрозумілі здавалися вони мешканцям скелі. Майже всю ніч гуло в чаклуновій печері, і вилітав з неї лютий клекіт орлячий.
Коли настав день, чаклун вийшов з печери. Очі запухли йому від безсонної ночі; він увесь наче розм’як і осів. У руці він тримав стрілу з кремінним вістрям. Побачивши Ману, він покликав його й тихо забалакав з ним. Ніхто не чув, що казав чаклун Ману. Ману мовчки слухав чаклуна і на знак згоди хитав головою. Потім Ману уклонився чаклунові і побіг зі скелі до річки, перескакуючи через каміння, як заєць. Схвильовано й не розуміючи в чому річ, дивилась йому вслід жінка з раненим хлопчиком. Через кільки хвилин Ману повернувся до скелі. У шкірі, що була доти в нього на плечах, він приніс купку жовтої глини. Уся людність скелі висипала з печер і дивилась на чаклуна. Чаклун висипав глину на землю й звелів Ману принести води з річки. Здоровило Ману, як мале хлоп’я, слухався чаклуна. Він збіг із скелі, знову побіг до річки і в тій самій шкірі, в якій він приніс глини, притягнув води. Чаклун вилив частину води на глину і почав місити її. Коли потрібно ще було води, Ману, що увесь час стояв коло чаклуна, держачи в шкірі воду, по знаку його лив воду на глину. Коли глина загусла, чаклун почав з неї ліпити щось подібне на людську постать. Спочатку він зробив з глини досить велику кулю і сплющив її з боків, — це був тулуб. Потім приліпив зверху трохи меншу кулю, — це була голова. Коли він приліпив руки й ноги, усім стало ясно, що він зробив хлопчика. Коли глиняний хлопчик був готовий, чаклун випроставсь, підвів гордо голову і звернувся до мисливців.
— Я цілу ніч балакав з тотемом. Він хоче хлопця, сина Ману. Цей хлопець, — показав він на глиняну ляльку, — син Ману. Ми віддамо тотемові сина Ману, бо він зневажив тотема.