До залу хлинули гості. Було таке враження, що досі вони терлися десь у мишачій норі, чекаючи на господарів. До нас підійшов Олекса Чорнота. Вклонившися Марійці, він міцно потиснув мені руку, розглянувся і, в привітанні піднявши руку, рушив до знайомих хлопців. За всіма ознаками, тут зібралась еліта «гуртка». Ця молодь не мала причини скаржитися на життя. Уже з манер можна було судити, що вона виховувалась у тих сім'ях, у яких проблеми достатку були лише своєрідними вправами мови.
Тужливо бренькнули бандури, співак, ло голосу — справжній артист, сколихнув повітря:
Юнак співав зворушливим оксамитовим, баритоном, усміхаючись і підморгуючи. Коли пісня стихла, Марійка опустила додолу очі і зітхнула. Вії її запотіли самоцвітними росинками, губи злегка тремтіли.
— Ось… — мовила вона, схлипнувши.
— Що з тобою? — спитав я.
Вона сполохано, ніби не думала, що я поруч, зазирнула в вічі і розслаблено, випинаючи груди, відкинулась на спинку стільця. Шовкове золотисте повісмо волосся впало на щоку, ніби спрагло цілуючи рум'янець.
— Марійко…
Вона застигла в позі враженої стрілою богині, що з подивом і недовір'ям прислухається до смертельної знемоги. Я вийняв з кишені цигарку. Марійка, немов прокинувшись, поклала мені на зап'ястя руку, мовляв, не треба.
Офіціанти подали вино, закуски і кожному в маленькій срібній чаші з срібною ложечкою святвечірньої пшениці. Артист завів колядку, зал підхопив, штовхнув на дзеленькаючі шиби. Потім, багровіючи од хвилювання, з піднятою чашею встав Павло Ганиш.
— Панове товариство! — Він заждав, поки втихомиряться за столами. — Панове товариство! Я думаю, що ніхто з нас не буде противитися, якщо я скажу, що різдво — це свято української пшениці? — Слова «української пшениці» він вимовив з притиском.
Навколо вдарили долонями, лиш бородатий священик, що сидів за сусіднім столиком, не аплодував. Нетерпляче повівши плечем, він опустив голову.
— Прошу, панове, звідати найдорожчого і найсвятішого причастя — причастя праці. Нехай, як струни бандур, дзвенить пшеничний колос на всій українській землі! Він, панове, додзвониться волі! — Останні слова Павло майже вигукнув.
Я подумав… Що я подумав? Що все це гарно і зворушливо. Так. Та тільки й слави.
«Друзі» ніколи не вдаряли лицем у землю, коли доходило до промов. Це для них було захоплюючим спортом, який бентежить і сповиває голубим світанковим сном, у якому вони люблять себе аж до сліз.
Співак, усміхаючись і втираючи губи од медової пшениці, попрямував до бандуристів.
Мабуть, нема в світі більш тужливої і краючої серце невільничої пісні.
— Отак у Скутарі козаки співали, — закінчив юнак під грім оплесків і крутнув головою, стріпуючи сльози. Всі плакали. Плакали священик за сусіднім столиком, Олекса, Павло, Мигельська, офіціанти. І я ховав наповнені сльозами очі.
Марійка ридала, затуливши обличчя долонями. Мені чогось здавалося, що вони все це скомпонували спеціально для неї, аби приголомшити і розіп'яти на хресті людських мук. Згодом, заспокоївшись, вона сумно посміхнулась, ніби виконавши обов'язок, поправила волосся і сказала:
— Дозволь, Прокопе, попрощатися.
У мене похололо в серці. Я чекав, не спускаючи а неї очей. Вона зітхнула і знову посміхнулася.
— З ними, Прокопе, — вона обвела поглядом зал, — До цієї хвилини я була з ними; Я не могла перебороти себе і не признавалась. Я була з ними не тому, що вони надія краю, а тому, що вони мають усе, чого ні ти, ні твої люди не маєте. Вас би закували за ці пісні, а вони їх співають у присутності таємної поліції. Прощайте, — додала вона тихо і звелася з-за столика. Я пішов за нею до виходу, минаючи стрій вражено-злих заплаканих очей.