— А знаю, що марно!
Голова обернувся до неї і майже закричав:
— Ось що, Смирнова! Хочеш говорити, то говори прямо. Зрозуміло?
— Я й так прямо говорю.
— Конкретно: яку роботу дамо?
Грицина потягнувся й позіхнув:
— Дати їм написати гасла до Першого травня.
— Не можна, — сказала Зоя. — Потрібна ініціативна робота.
Вони помовчали й задумались. Голова гриз ніготь. Грицина розглядав свої великі, перемазані чорнилом кулаки. Оля широко відкритими злими очима дивилася поперед себе, притиснувши до рота носовичок. Так минуло хвилин зо дві.
— Нічого я за нею не сохну, — пролунало за дверима.
Долинув звук ляпасів — одного, другого, третього, а потім приглушений писк. Учкомівці посхоплювалися зі своїх місць. Один стілець полетів на підлогу.
— Рожков! Знову! — загорлав Женя. — Ану, увійдіть сюди.
За дверима все стихло.
— Увійдіть сюди, я вам кажу!
Двері відчинились. Увійшла Нюся, червона й скуйовджена. Вона трималася рукою за потилицю.
— А де Рожков?
— Повтікав, — тихо відповіла Нюся. — Тобто він утік.
— Він знов лупцював тебе?
Нюся швидко прийняла руку з потилиці.
— Я питаю: він знову тебе вдарив?
Нюся подумала трохи, опустивши очі.
— Нє-е!.. — коротко відповіла вона.
У світлій читальні було тихо й порожньо. Дівчинка, яка трудилася над стінгазетою, підвелася з-за столу, потяглася і, підійшовши до підвіконня, сіла на нього. Дриґаючи ногами, мугикаючи якусь пісеньку, вона дивилася вниз на теплий, тихий провулок. Дахи будинків були вже зовсім сухі, але на бруківці поміж голубуватим, рожевуватим і сірим камінням ще чорніла волога земля.
Ось із дверей школи вийшли Зоя і Грицина. Вони потисли одне одному руки й розійшлися в різні боки.
Ось вибігла Нюся. Вона весело пострибала тротуаром на тонких прямих ногах.
Ось вийшли Оля в сірому пальтечку й довготелесий голова учкому в чорному костюмі. У кожній руці він тримав по портфелю. Вони зупинилися, поговорили трохи і повільно побрели чистим тротуаром, обминаючи маленькі підсихаючі калюжі. Два портфелі по черзі били голову по довгих ногах.
Дівчинка сповзла з підвіконня і повернулася до свого столу. Намотуючи кінчик червоної краватки на палець, вона сумно дивилася на зіпсований заголовок стінгазети. Там було написано: «За вімінне навчання».
ДРЕСИРУВАЛЬНИКИ
У передпокої пролунав короткий дзвоник. Бабуся вийшла з кухні і відчинила двері. На площадці стояв хлопчик, якого бабуся ще не бачила. Він злегка вклонився і дуже ввічливо запитав:
— Пробачте, будь ласка. Чи тут живе Гриша Уточкін?
— Ту-ут, — протягла бабуся, підозріло оглядаючи гостя.
Сам хлопчик справив на неї досить приємне враження. Він був одягнутий у старанно випрасувані сині штани і чистеньку жовту теніску з короткими рукавцятами. На грудях у нього червоніла шовкова краватка, золотий чуб його був акуратно розчесаний на проділ.
При всьому тому він тримав під пахвою дуже брудну й подерту ватянку, а в другій його руці був затиснутий кінець мотузка, прив'язаного до нашийника криволапої, непевної масті собаки з шерстю, що стирчала пасмами. Через оцю собаку та оцю ватянку бабуся насторожилася.
— Скажіть, а можна бачити Гришу?
— Мо-о-ожна, — після деякого вагання протягом сказала бабуся. Вона хотіла була сказати, що собак не слід водити в кімнати, що від них самий тільки бруд, але стрималась і лише додала: — В оті двері йди.
Однак хлопчик не повів собаки до кімнати, а суворим голосом звелів:
— Пальмо, сидіти! Сидіти! Пальмо, кому сказано? Сидіти!
Пальма позіхнула й сіла з виразом безнадійної нудьги на бородатій морді. Хлопчик прив'язав кінець мотузка до поручнів сходів і тільки після цього постукав у вказані бабусею двері.
Гриша, кремезний, з копицею темного розкуйовдженого чуба і з суворим виразом обличчя, пиляв у цей час якусь дощечку, притиснувши її коліном до сидіння стільця. Він трохи здивувався, впізнавши в гостеві Олега Волошина, який учився в паралельному класі і з яким він майже не був знайомий. Гриша випрямився і, заправляючи сорочку в штани, мовчки втупився поглядом у гостя.
— Драстуй, Уточкін, — сказав той, причинивши за собою двері. — Ти не дивуйся, що я до тебе прийшов. У мене до тебе одне прохання.
— Ну? — коротко спитав Гриша.
— Ти міг би допомогти мені дресирувати собаку?
Гриша завжди був ладен узятися до будь-якого діла, але говорити багато не любив:
— Міг би. А як?