«Таким Михайло Артамонов уявляє себе, коли чіпляється до слабких дітей», — повідомляв підпис під першим малюнком.
«Такий вигляд він має насправді», — було підписано під другим.
Останній малюнок зображав хлопчика, який величезним ножем вирізує на парті свої ініціали. Тут же були вірші.
У правому нижньому кутку газети я побачив підписи:
Редколегія:
К. Замятін (відп. редактор).
В. Пеліканов (художник).
Тепер я зрозумів, чому в Кирила Замятіна останнім часом був такий таємничий вигляд. Тепер я збагнув, про що він шептався на перервах з Валерком Пелікановим та з вожатим Ігорем.
Я навіть не образився на Кирка за те, що він приховав від мене свій намір випускати стінгазету. Я ж бо знаю, як він любить створювати всілякі несподівані ефекти!
Діти голосно хвалили нову газету. Я був дуже радий за Кирила і побіг розшукувати членів редколегії, щоб привітати їх з успіхом.
Я знайшов їх у піонерській кімнаті. Художник Валерко відскочив од дверей, коли я їх відчинив: він стежив у щілинку за натовпом читачів. Редактор стояв позаду нього і, як видно, прислухався до голосів у коридорі.
— Кирку! — крикнув я. — Ой, здорово! Поздоровляю!
Художник так і засяяв від задоволення, а редактор лишився серйозним. Вони взагалі дуже різні люди: Валерко — довготелесий, рудочубий і веселий, а Кирко — маленький, досить огрядний, він завжди має серйозний вигляд, навіть коли жартує.
— Діє? — спитав він коротко.
— Ще й як діє! Мишка Огурцова вже «істориком» дражнять, вірші про Прибилова напам'ять повивчали. А головне, знаєш, з чого дивуються: «Як це вони Мишка Артамоиова не побоялися протягти? Адже він, мовляв, Замятіна тепер напевно відлупцює. Валерка не зачепить — Валерко здоровий, а Замятіна — як пити дати!»
— Нехай спробує, — сказав художник.
— Що ж! Може, і відлупцює, — спокійно відповів редактор. — Сатирики завжди наживають багато ворогів.
— Ага! Я так хлопцям і сказав: «Саме те і цінне, — кажу, — що незважаючи на осіб. Будь ти хоч Артамонов, а хоч хто». Так, Кирку?
Тут мені здалося, що редактор і художник трохи збентежилися. Валерко сказав «гм», відійшов до стола і почав розмальовувати заголовок для-другого номера газети, а Кирило дивився на мене спідлоба, насупившись.
— Розумієш, Семене, я мушу тебе попередити… — заговорив він, помовчавши. — Хоч це й редакційна таємниця, та оскільки ти мій друг… я… Словом, ми тебе на наступний номер запланували.
Я спершу нічого не второпав:
— Як? Куди запланували?
— У фейлетон, — сказав Кирко. — На тему про базікання у класі.
— Ловко! Ти… ти це серйозно, Кириле?
— Такими речами не жартують.
— Виходить… виходить, свого друга протягуватимете, Кириле Івановичу?
— Ти якийсь дивний, Семене! Не можу ж я інших базік протягувати, а тебе ні.
— А дуже треба тобі взагалі базік протягувати! Мабуть, і без них є про що писати.
Кирко трохи розсердився:
— Знаєш, Семене… дружба дружбою, а принцип принципом. Базікання в класі — негативне явище, отже, наша сатирична газета повинна його таврувати. Тут справа в принципі.
— Гарний принцип! З друзів знущатися! Валерко раптом відкинув пензля й випростався.
— Ну, чого ти прийшов і бурчиш? — сказав він. — Давай іди звідси і не заважай працювати!
Я зрозумів, що розмовляти мені більше ні про що. Я тільки спитав:
— І карикатуру намалюєте?
Редактор кивнув:
— Авжеж. У нас усе йде з ілюстраціями.
— Гаразд, Кириле Івановичу! Дякую!.. Запам'ятаємо! — сказав я і пішов.
От до чого призводять неприємності! Писав, писав і тільки зараз пригадав, що треба вивчити формули скороченого множення. Гаразд! А може, не викличуть!
16 лютого. 7 година вечора.
Сьогодні, увійшовши до класу, я не сів на своє звичайне місце, поруч з Кирилом. Я поклав перед редактором запечатаного конверта й став походжати між партами, тримаючи за спиною портфель.
У конверті був лист. Ось що я там писав:
«Замятін!
Пропоную помінятися місцями з Пелікановим. Так вам буде зручніше робити гидоту своїм колишнім друзям. Якщо Пеліканов не поміняється, то я все одно разом з тобою не сяду. Це остаточно.
С. Ложечкіи».