Свій погляд на це Музіль — з усією властивою йому повнотою й виразністю — виклав в есе «Нація як ідеал і як дійсність» (1921). Тут найцікавіше не те, що він стверджує, а що заперечує. Це насамперед тлумачення нації як містичного, позасоціального, нерухомого, «ґрунтового» ідеалу. Звідси — спроба втілення її ідеї в ідеї раси чи ідеї держави. Якщо нація не тотожна расі й не тотожна державі, то лишається, говорить Музіль, тільки ніби одне: аналогія з civitas dei. Інакше кажучи, розуміння нації як сукупности духовної. Але кожен національний організм розпадається на капіталістів, пролетарів, інтелектуалів, селян. А «німецький селянин ближчий до селянина французького, ніж до німецького городянина, якщо йдеться про те, що реально тривожить його душу, — додає Музіль.
Кінець кінцем він доходить висновку: «Кажучи прямо, нація — це щось уявне, якщо брати її в аспекті всіх тих визначень, що їй давалися». Тобто він не ставить під сумнів факт її існування, але й не знає підтверджень тому достатньо вагомих. Музіль виходить у своєму есе з умов німецьких, його критика спрямована проти націонал-соціальної ідеї, а власні його уявлення про націю — уявлення консервативно-австрійські. Народи Австро-Угорської імперії, як уже мовилось, у сукупності своїй нації не складали. Національно-визвольні тенденції були там відцентровими, а всі доцентрові сили так чи так пов’язувалися з єдністю держави. Вона не просто (як у інших централізованих імперіях) ототожнювалась з нацією, вона її цілковито заступала. Коли така держава згинула, для тих її колишніх громадян, які не були чехами, або поляками, або угорцями, а були тільки австрійцями, поняття «нація» неминуче мусило одержати присмак чогось ефемерного. Певна річ, на перехідному етапі, коли стара — справді ефемерна — імперська цілісність уже загинула, а нова, національно-австрійська, ще не склалась. Від цієї ефемерности одні австрійці тікали в німецький націоналізм, інші ж робили ставку на інтернаціональне. Музіль належав до останніх. Він завершує своє есе такими словами: «Народ, який першим знайде вихід з глухого кута імперського націоналізму до нового можливого світопорядку й усі дії котрого будуть освітлені цим подихом майбутнього, незабаром стане народом провідним…»
Специфічно музілівське ставлення до війни й повоєнного світу пояснювалось і деякими причинами індивідуального характеру. Музіль не випадково обрав спочатку професію інженера. Він мав саме інженерний розум — гострий, точний, сухуватий, підкреслено раціональний, напрочуд дисциплінований. І в шанцях поводився як інженер: був командиром зібраним, спокійним, ледь відчуженим, але сповненим відповідальности. Він робив свою справу, як роблять її справжні фахівці. Й оскільки виконувалась вона добре, Музіль не міг лишатися до неї цілковито байдужим. То були п’ять років, котрі з його життя ніяк не викинути. На романі «Людина без властивостей» музілівський інженерний розум, «інженерний» підхід до художньої творчости позначився багато в чому інакше. Але тут він виявив себе так. Це одна з численних його суперечностей.
Повоєнна інфляція позбавила Музіля решти грошей, успадкованих після батька, і він уперше змушений був сам утримувати себе й дружину. Служив у міністерстві закордонних справ, потім у військовому відомстві. Там йому запропонували високий оклад і полковницьку посаду з перспективою кар’єри, але він відмовився, не бажаючи нічим серйозно себе зв’язувати, нічим, що могло б завадити його роботі письменника.
Робота ця не переривалася з часу закінчення війни ні на хвилину. Не лише в чиновницькій рутині, а й у діяльності театрального критика, рецензента, журналіста бачив Музіль прикру, ненависну перешкоду. І з 1923 року вже назавжди полишає службу, скорочує до мінімуму побічні літературні заробітки, займаючись своїми п’єсами, оповіданнями й, певна річ, величезним, нескінченним, так ніколи й не завершеним романом. І в міру того, як роман розростався, як ускладнювалась його концепція й деякі її аспекти ставали нерозв’язними, Музіль дедалі рідше й рідше дозволяв собі відволікатися для заробітку на прожиття. А проте він був до певної міри снобом, і костюм од кращого кравця чи обід у дорогому ресторані лишалися чимось для нього само собою зрозумілим…