Уже в ректораті, де це питання обговорювалось, з запальною промовою проти Богдана виступили все той же Спартак Павлущенко і ще одна суха, як тараня, аспірантка, і виявилось, що Богдан такої честі не вартий, бо він… «пасив»!
– Не пасив, а пасинок, – в'їдливо зауважив тоді Мирон Духнович, коментуючи цю звістку.
Випадок з стипендією Богдан переніс зовні спокійно, в колі товаришів навіть поіронізував з приводу своєї пасивності, але в душі – від Тані це не могло приховатись – він пережив це тяжко, і не стільки пекла його та підвищена стипендія, скільки переконання в тому, що вчинено з ним несправедливо, що був у цьому вирішенні знову елемент дискримінації за батька, відтінок недовіри й мстивості.
Таня боялася, щоб не повторилося це зараз у райкомі.
Хай би не сталося там цього! Хай би там заглянули йому в саму душу й побачили його таким, яким він є, – готовим на подвиг, з його своєю, радянською Іспанією в серці! Цього найбільш хотіла про це в думці благала Таня, поспішаючи з дівчатами через майдан Дзержинського до бетонноскляних, залитих сонцем корпусів Держпрому.
З нею туди ж прямують її подруга Мар'яна[2], двоє дівчат з філологічного та ще Ольга-гречанка, темнолиця, ніби аж остаркувата дівчина, підстрижена коротко, але якось недбало, волосся густе, чорне – чорний сніп, настромлений на голову. Другий рік мешкає Ольга з Танею в одній кімнаті, і про неї тільки Таня знає, до кого вона зараз іде…
– Гляньте, он наші – вигукує Мар'яна. Серед студентських натовпів біля райкому вони справді вже бачать компанію своїх: жердинястий Духнович золотіє чуприною, поруч нього розмахує кулаками Дробаха, певне, саме розповідає якийсь анекдот, там же й Степура, Лагутін, четвертокурсники Мороз та Підмогильний – Богданові товариші по спортивній секції. Тільки Богдана нема. Де ж він?
Виявляється, хлопці якраз і ждуть, доки вийде з комісії Колосовський.
– Довго його щось там тримають. Чи не відбирають просто в маршали? – пожартував Дробаха, хоча в жарті його Тані почулась гіркота.
– Це, мабуть, Павлущенко його там сповідає, – сказав Степура. – Той як уп'ється, то як кліщ.
Нарешті Богдан з'явився. По сліпучій усмішці, по тому, як розгонисте стрибнув із східців під'їзду вниз і тріпонув чубом, відкидаючи його назад, Таня догадалась: все добре! Їй одразу відлягло від серця.
Збадьорений, якийсь оновлений, внутрішньо зміцнілий, Богдан підійшов до гурту. Хлопці зустріли його жартівливим хором:
– Годен!
А він, усміхаючись, сказав і до всіх, і до Тані зокрема:
– От і вирішилось.
Таня вже була біля нього, вона взяла його під руку вище ліктя і міцно, міцно потиснула. Було цим – для інших непомітним – потиском сказано йому все: яка рада вона за нього, і як ним гордиться, і як ждатиме його, хоч би й довго довелося ждати, бо іншого такого, як він, для неї на світі нема.
– Якби тільки з відправкою не поспішали, – зазирала Славикові в вічі Мар'яна. – Щоб можна було спокійно зібратися… Що вам з собою брати?
– Увага! Задано питання! – вигукнув Дробаха сухим, скрипучим голосом, наслідуючи одного з викладачів військової кафедри. – Що треба брати в табори? Відповідаю: жінку, гардероб, ліжко, диван, піаніно… Однак все це треба брати для того, щоб потім покинути на кордоні табору, а туди взяти з собою лише зубну щітку та пару білизни!
Всі сміялись. Таня, здається, була щасливіша за всіх, вона з ніжністю то обіймала, то погладжувала руку свого добровольця. Цього не могли вже не помічати інші.
– Та обійми його, Таню, як слід! З усім шалом юного серця! Не соромся! – під'юджував Дробаха.
А вона зовсім і не почувала сорому. Бути так безтямно закоханою – хіба це гріх? З своїм почуттям до Богдана Таня й раніш не ховалась, а зараз тим більше, коли нависає розлука і мовби дає їй право на все.
– Ви, дівчата, тепер можете спати спокійно, – усміхався кремезний, плечистий Мороз, адресуючись більше до Галі Клочко, високої блондинки з філфаку, до якої він давно був небайдужий і яка тільки сьогодні, здолавши свою гордість, прийшла сюди зустрічати його, як і інші дівчата своїх.
– Боронитимем вас, аки леви.
– Отакі хлопці, – бойовито сказав досить-таки миршавий з виду Підмогильний, – та ми як підемо, та ми як вдаримо – пір'я з них полетить!