Тепер він знову з нею. Цвіте душа! – так могла б назвати те почуття, що має в собі до нього. Ось він тут. Нечутно можна підкрастися до нього з-за спини і обійняти, вщипнути за вухо, скубнути за чуб… Проте ні, цього не можна, зараз він весь у роботі, в напрузі – штурмує середні віки. Можна тільки паперову кульку скрутити й кинути в його бік, як це вона, пустуючи, робила на лекціях, і кулька впаде перед ним на столі, і він, розгорнувши її й хмурячи брови, прочитає:«Je vous aіmeј»[1].
Штурмує, штурмує. Про королів та пап, про рицарські походи та звичаї, а того й не знає, що сам їй здається найкращим за всіх рицарів на світі. Як любить вона його за той нахмурений лоб, за оту впертість, нездоланність, суворість до себе. Спартанська вдача! Нелегко даються йому науки, значно важче, ніж їй, але з гордості, з честолюбства він не хоче знати шпаргалок, не хоче покладатись на випадок, хоче прийти на екзамен з твердою певністю в собі, в своїй силі, в тому, що ніхто й нічим його не зіб'є.
Саме життя виробило в ньому цей характер – різкий, упертий, готовий до будь – яких труднощів. Без батька ріс. На нелегкому хлібі. Щоб дотягти до стипендії, ходив ночами на товарну станцію розвантажувати вагони. Влітку під час канікул він теж працює.
Минулого літа в риболовецькій артілі десь у дніпровських плавнях важкі неводи тягав. Вернувся, і Дніпром від нього війнуло, куренями, димом багать вечірніх. Смаглюватість оця з нього ніколи не сходить. Навіть і серед зими вертавсь із своїх запорізьких канікул засмаглий, мовби з-під тропічного сонця, і хоч не бачились лише два тижні, при погляді на Таню радісний голод розлуки світився в його очах.
З Січі Богдан вернувся! – жартували друзі. – З коша!
Увесь факультет знає, що вони – ще з першого курсу – закохана пара, що Таня Криворучко його, Богдана Колосовського, наречена.
Складуть ось останні екзамени – і відкриється перед ними літо, вільне, смагляве. Якби тільки швидше, якби й зараз оце можна було кинути конспекти, податись удвох за місто, у поле за Лісопарком, де трамвай влітає просто в жита!
Весна промайнула для них якось непомітно, тільки й бачили з оцього вікна, як сивіли дощі високі по обріях, тільки й чули їх, як шелестіли за вікном по листю дерев, з тихим дзвоном краплисто падали на дахи, на розігріте каміння будинків. Потім знов було сонце – і димились асфальти, і парували дерева своєю мокрою блискучою зеленню, і з вікон студентських аудиторій видно було, як десь одразу ж за Південним вокзалом, за блискучими після дощу дахами будинків райдуга воду бере.
Туди – до райдуг, до просторів заміських – тягнуло студентську душу…
Зате літо сьогорічне буде в них незвичайне: вперше проведуть його разом, поїдуть на археологічні розкопки. Багато їхніх студентів роз’їдуться цього літа на розкопки хто в Крим, хто до Кам’яної могили на річці Молочній, де нібито виявлено доісторичні малюнки й печерах первісної людини, а їм, Тані й Богданові, старий професор, знавець Ольвії, запропонував Ольвію, запропонував якраз те, чого їм самим найбільше бажалось. Стародавня Ольвія, що по-нашому значить «щаслива», давно їх цікавить обох, давно їм хочеться досліджувати, розкопувати її, занесену пісками, щоб дізнатись, чому вона загинула, чому люди покинули її. Півтори тисячі років тому місто вирувало життям, до нього від сонячних берегів Еллади прибували кораблі, шумів ринок велелюдний, на стадіонах відбувались спортивні змагання, і на честь переможців місто карбувало декрети на мармурових плитах: «Пурфей, син Пурфея, бувши архонтом, переміг списом і диском…» Архонт – це як голова міськради, і Таня навіть усміхнулась, уявивши, як біжить по стадіону голова міськради в трусах, виборюючи своєму місту першість.
– «Пурфей, син Пурфея…» – імітуючи голос професора, починає урочисто декламувати вона з свого кутка, але Богдан не піддається на її пустощі, не обертається, вона тільки чує від нього:
– Не заважай!
І навіть це їй подобається, коли він отак прикрикує на неї, отой її легкоатлет факультетський, що теж міг би перемагати «списом і диском». Не читається Тані. Все малюється їй степове літо, ольвіиське небо широке, під яким вони будуть з Богданом разом, удвох. Казкова Ольвія, місячні ночі, тихі лимани – все там буде для них, для них…
Несподіваний грюкіт стрясонув двері.
Богдан підвівся здивовано:
– Хто?
І, ще не почувши відповіді, кинувся до забарикадованих дверей.
Запам’ятайте цю мить! Назавжди запам’ятайте цю останню свою студентську аудиторію на третьому поверсі істфаку, де, вдершись крізь забарикадовані двері, застало вас страшне, приголомшливе слово: